ДОБРА СТАРА КАЗКА

Інна підійшла до дверей і обережно постукала пальцем.

- Заходь, Інночко, - почулося з кімнати. Вона увійшла.

- Присядь. – Сказала Ольга Дмитрівна, показуючи на крісло, що стояло біля її ліжка.

- Ну, я чекаю.

- Гаразд, зараз розповім. Отож, слухай.

Було це дуже давно, ще за часів Царської Росії. Жила собі в одному, на сьогоднішній день, маленькому провінційному містечку, звичайна сім’я. Мати та донька. Жили вони досить бідно. А те місто належало одні поміщиці, звали її графиня Евеліна Григорівна. Справжнє її ім’я було Парасковія, та в ті часи в моді було усе французьке, от і вона змінила своє ім’я на „Евеліна”, по-французьки це означає „лісовий горіх”. Так от, мати, яку звали Мартою,  або ж Марфою, працювала служницею у графині, а її донька допомагала в роботі та по дому. Хоч була вона бідною, проте дуже вродливою: струнка, з блакитними очима, довгим, до самого пояса хвилястим волоссям, ніжними рожевими вустами та великою родимкою біля нижньої губи. Поміщиця, як і решта подібних їй, була злою  та недоброю, не любила вона простолюд, не рахувала їх за людей. Працювали в неї важко, отримували ж мізер, ледь кінці з кінцями зводили. А проте, як важко не було, як не втомлювались від важкої праці, дівчина завжди була весела, життєрадісна, підтримувала, підбадьорювала інших, то піснею, то добрим словом чи ділом, а інколи достатньо було однієї щирої посмішки. За це усі любили її, поважали і прохали Бога, послати їй добру долю. А ще був у тієї графині син високий, стрункий, дужий юнак. Волосся чорне, очі карі, сам красень незрівнянний. Мріяла графиня одружити його з однією із юних поміщиць і взяти за нього чимале придане. Та, найголовніше те, що був її син розумним та добрим, любив він і собі рівню, і народ, звичайний, не писемний, простий та бідний. Не розділяв він материнських поглядів, через що постійно сперечались між собою. Стара поміщиця і просила, і лаяла, і погрожувала – усе дарма.

- Я одружусь лише на тій, котру покохаю. – син графині був категоричним.

Звали юного графа Домінік. Це ім’я було досить поширеним у Європі, зокрема у Франції, Англії та Німеччині. Точного походження я не знаю, але перекладається воно, як „воскреслий”.

- Досить гарне ім’я. Що ж було далі?

- Одного разу, моя люба, він ішов вулицею міста, дуже поспішаючи. І не помітив, як з одного із будинків вийшла дівчина, несучи кошик з білизною і, як ти вже зрозуміла, ненавмисне зачепив її. Кошик випав і білизна розсипалась по бруківці.

- Прошу вибачення, - сказав Домінік, нагинаючись, щоб допомогти зібрати її, - я дуже поспішав, і тому не помітив, як Ви вийшли з будинку.

- Та нічого, я теж Вас не помітила, хоч нікуди і не поспішала, - відповіла дівчина, не підводячи голови і продовжуючи збирати білизну, - шкода одне, це я мала б віднести в маєток графині, але тепер білизну доведеться знову прати, - встаючи, вона підвела очі і зустрілася з поглядом графа, - ой, вибачте, пане, - злякано проказала вона, згинаючись у поклоні, - я не впізнала Вас, пробачте, будь-ласка.

Дівчина повернулась і хотіла піти та Домінік зупинив її.

- Хто ти? Чому я тебе раніше не бачив?

Вона зашарілась, не сміючи підвести очі.

- Мене звуть Анастасія, тобто Настею, моя мати працює у Вашім маєтку служницею, а я допомагаю їй. А зараз, вибачте, мій пане, мені потрібно йти, - і вона знову зігнулась у поклоні.

- Зачекай. Чому ти утікаєш від мене, хіба ж я такий страшний, а чи кусаюсь?

- Ні, мій пане, - знову засоромившись і опустивши очі, відповіла Настя, - я просто... я...

- Поглянь на мене – промовив Домінік, піднімаючи її голову, - твої очі... вони такі... такі... Я ще ніколи не зустрічав такого погляду, щирого, чистого, лагідного. А це обличчя, уста... – він простяг руку, щоб доторкнутись до її щоки. Але Настя зробила крок назад, цим самим ухилившись від дотику його руки.

- Вибачте, пане, у мене багато справ, я поспішаю.

- Але чому?

- Я Вам непара. Ви багаті, а я звичайна дівчина. чому Ви жартуєте так зі мною, невже Вам недостатньо Ваших панночок? Чи хочете знеславити моє ім’я? А якщо ще й Ваша мати дізнається, тоді й зовсім з міста втікай, а ми й так ледь кінці з кінцями зводимо. Але, про що я говорю? Яке ж вам, багатим панам, діло до таких як я , простих людей? облиште ваші залицяння для інших, мені вони ніпочім, прощавайте. – Відповіла Настя, і швидко побігла по вимощеній камінням вулиці.

Домінік все ще стояв, дивлячись їй у слід і , намагаючись збагнути сказані нею слова. Ні, вони не були для нього несподіванкою, але хіба ж він винен, що був багатим, тоді як Анастасія простою дівчиною. Анастасія... Хто вона? - Звичайна перехожі, яку він випадково зачепив. Випадково? – Хто зна, а може це Доля?! Може це та, яку він так довго шукав, а коли зустрів – не зміг втримати в своїх руках?

„...Дивне це життя. Я щойно йшов, дуже поспішаючи, а тепер – ні, немає просто куди. І та справа здається такою далекою та мізерною. Час іти додому.”

Домінік повернувся і повільно попрямував до свого маєтку. Ззовні він здавався зовсім спокійним, а всередині був настільки збудженим, що навіть не помічав того, що діялось навколо.

- Ой, як цікаво, Ольго Дмитрівно, Вам варто було б стати письменницею.