ЗАГАДКОВА ГОСТЯ

В морозному прохолодному повітрі зимового ранку виразно чулись швидкі впевнені дівочі кроки. Інна поспішала, адже з хвилини на хвилину мав прибути потяг „ Львів-Запоріжжя”.

Сьогодні приїздила Ольга Дмитрівна, саме так в їх сім’ї батько Інни звертався до своєї тещі. Микола Петрович недолюблював матері своєї дружини, та разом з тим побоювався і поважав, бо, на відміну від Людмили, Ольга Дмитрівна залишалась для нього загадкою. Жінкою з великим життєвим досвідом, високим інтелектуальним рівнем та почуттям гумору...

В повітрі пролунав гуркіт швидко під’їжджаючого потягу. Перед блакитними очима стрункої світловолосої дівчини один за одним пробігали вагони. Перший, другий, третій... і ось він – дванадцятий. Серце затріпотіло в передчутті радісної довгоочікуваної зустрічі. Дверцята вагону одчинилися. Молоденька провідниця відступила, даючи дорогу пасажирам. В отворі дверей показалось лагідне усміхнене обличчя уже немолодої, але й досі привабливої жінки.

Інна підбігла до вагону, взяла одну із валіз, що були в руках у Ольги Дмитрівни.

- Обережно, вона важка.

- Та нічого... Доброго дня, бабусю.

- Привіт, моє сонечко, дай я на тебе гляну, - Інна поставила валізу на перон, і повертілась перед очима Ольги Дмитрівни, весело усміхаючись, - яка красуня! Справжня принцеса! Як ти виросла, за той час, що ми не бачились! Тоді ти була ще ось такою, а тепер... Ну гаразд, ми ще успіємо набалакатись, ходімо.

- Я візьму ось цю валізу та он ту сумку, решта - Ваше.

- Згода.

- Ой, ходімо швидше, он наш автобус...

- Як усе змінилось! Місто не впізнати, хоча мені подобається,  - розглядаючи місто крізь вікно мікроавтобуса, говорила Ольга Дмитрівна, - але що це я? Ти краще розказуй, як твої справи. Ти ж у нас уже така доросла.... – вказала вона, дивлячись в юні невинні очі уже дорослої внучки.

Інна зашарілась і на мить опустила свій погляд.

- Що сталося, ти чимось засмучена? – дівчина посміхнулась, але посмішка була короткою і на її обличчі відбилась доросла серйозність.

- Ви єдина з ким я могла коли-небудь поділитись усім, що є в мене на серці. Мені уже вісімнадцять, моє серце прагне любові, але я... я не знаю... мабуть, я просто боюсь помилитись.

- Та якщо не побороти свій страх, серце ніколи не заспокоїться.

- Але як дізнатись, що той, кого ти зустріла є твоєю долею? Що ти не просто звикаєш до його присутності, а справді кохаєш.

- По-перше, не все так безнадійно, як тобі здається...

- Приїхали.

- Тоді поговоримо пізніше, я тобі розповім одну історію.

- Добре.

- Не люблю ходити пішки, навіть тоді, коли відстань не така вже й велика. – скаржилась Ольга Дмитрівна по дорозі додому її дітей.

- Нічого, інколи це корисно. – підбадьорюючи, сказала Інна.

- А ще корисно не кепкувати із старших.

- А що я такого сказала?

- Я ж пожартувала, заспокойся.

- Я з нетерпінням очікую, коли Ви розповісте мені історію, сподіваюсь, вона не про Попелюшку, які Ви вже розповідали.

- Ні, цього разу ти почуєш зовсім іншу історію. – промовила Ольга Дмитрівна, одчиняючи хвіртку. – А зараз приготуйся до сцени люб’язної зустрічі тещі і зятя.

- Не перебільшуйте, мій батько зануда, але ж не настільки.

- Добре, що ти не вдалась у нього, та й на свою матір ти не надто схожа. У тебе сильний вольовий характер, як у мене, і за це я люблю тебе понад усе. Що ж стосується Людмили, то, відверто кажучи, я ніколи її не розуміла, хоч вона і моя донька.

Двері будинку одчинились і Ольга Дмитрівна та Інна увійшли до кімнати, де їх одразу зустріли рідні.

- Доброго дня, Ольго Дмитрівно, - з усмішкою на всі тридцять два і з розкритими обіймами зустрів її Микола Петрович.

- Добрий день, мамо, як доїхали? – поспішила Людмила Олександрівна.

- Рада вас бачити, мої дітки, Миколко, Людмило, - цілуючи та обнімаючи віталась Ольга Дмитрівна.

- А чи на довго, мамо, завітали?

- Та ні, так з-на тиждень, не хочу катувати своєю присутністю любого зятя. – як завжди усміхаючись, відповіла вона.

 - Про яке катування може бути мова? Я дуже радий Вашій присутності, можете гостювати, скільки забажаєте.

- Охоче вірю. Дякую.

- Чого ж ми стоїмо? – запитала Людмила, - проходьте, уже накритий стіл. Ми з Інною лише подамо страви і будемо обідати. А ваші речі ми віднесемо до вашої кімнати.

Посеред кімнати стояв круглий стіл з однією різьбленою ніжкою. Він був застелений білою скатертиною, а на ній розставлені тарілки та інші столові прибори для чотирьох осіб. Коли речі були віднесені до кімнати Ольги Дмитрівни, а страви поставлені на стіл, усі сіли обідати.

- Ну, Ольго Дмитрівно, що ви нам розповісте? Але спершу давайте наповнимо наші келихи чудовим молдавським вином, - сказав Микола Петрович, відкорковуючи пляшку „Лідії” і наповнюючи келихи Ольги Дмитрівни, Людмили Олександрівни, Інни та свій.