***

– Ти подобаєшся мені, – тихо видихає Хонджун, намагаючись вловити погляд Сонхви в напівтемряві кімнати.

– Я... Ти... – він на секунду заплющує очі, ніби збираючись з думками, щоб через секунду тремтливо продовжити, – ... Я думаю, нам краще залишитись друзями, Джуні.

Хонджун з кожним обережним словом парубка, глибше занурюється у власний океан відчаю. Він ласкаво омиває його тіло, бажаючи забрати собі навічно. Кім створив цю водойму сам, віддаючи сюди всю свою журбу, сльози та невдачі.

– Так, звісно, – брюнет вичавлює з себе ввічливу усмішку, – я не проти. І вибач, що так несподівано зізнався тобі. Напевно це трохи здивувало тебе.

– Тож, все гаразд? – навіть попри відмову, Хва схвильовано вдивляється в очі парубка, вишукуючи там ознаки суму.

– Так, все нормально. Не турбуйся про це занадто сильно, – веселий тон мав би заспокоїти Пака, але в даному випадку він не працює. – Краще подивимось, що рекомендує до перегляду Netflix.

Сонхва мовчки киває, влаштовуючись на дивані зручніше, а Хон намагається хоч трішечки зрозуміти, що написано в анотації до фільмів. Хлопці зупиняють свій вибір на якомусь жахастику, і через кілька хвилин в'їдливо коментують вчинки героїв. На перший погляд, їхній вечір проходить, як завжди. Лише на перший погляд, бо Хонджун залишається розбитим, неначе ваза, яку впустили чиїсь необережні руки

Після цієї розмови минає місяць, і здається всі вже про неї забули. Однак, бути друзями, як до того, не виходить. Кожен жест, кожен погляд та навіть кожне слово Хонджуна, Сонхва тепер трактує по-іншому. Він не дурник і розуміє, що почуття не так легко викинути з серця та з голови. Тим більше, якщо його об'єкт симпатії постійно поруч. Тому їхні зустрічі стали набагато рідшими. Так Сонхва уникає Хонджуна, і всі це знають.

Юнак важко видихає, спостерігаючи за Хоном, який щасливо щебече з їхніми одногрупницями. І щось неприємно ворушиться в його душі. Невже хлопцю настільки весело з ними? Схоже на те. Ось, як гигоче з якогось жарту Сохі.

– Ще трохи і дирку в ньому пропалиш, – по-доброму сміється Мінґі, сідаючи поруч.

– Не верзи дурниць, – показово фиркає парубок, відвертаючи обличчя від Хонджуна. – Ти хотів щось конкретне чи просто познущатися прийшов?

– Тебе пан Чон шукає. Казав, що хоче поговорити про якийсь обіцяний проєкт, чи щось таке, – юнак не встигає договорити, як Хва зривається з свого місця та біжить у бік їхнього навчального корпусу.

– Дякую, чуваче, з мене кава, – кричить він, на ходу посилаючи Мінґі повітряний поцілунок.

На хлопця озираються люди, що були поруч, у тому числі й Хонджун, який геть забуває про розмову з дівчатами. Чому це Сонхва такий радісний? Ранок понеділка, тут тільки плакати хочеться.

– Що це з ним? – спокійно питає, легко приземляючись біля Сона.
Хон мружить очі від теплого проміння сонця, чекаючи на відповідь друга.

– Та його професор шукав, хотів про якийсь проєкт з ним побалакати, а той втішився так, ніби мільйон виграв. Дивак, – тихо посміюється Ґі. – Але мені каву пообіцяв за надану інфу.

– Схоже, наш Сонхва поїде закордон, – з сумною усмішкою тягне парубок, намагаючись приглушити всередині виття звіра на ім'я кохання.

Він роздирає кігтями його, і так пошматовану душу. Впивається в серце, благаючи спинити ці муки, але на жаль, Кім не владний над своїми ж почуттями.

Тому страждає тихо. Поки ніхто не бачить, ковтає власні сльози, та виє, як той звір всередині нього. Юнак все більше заглиблюється у свій океан відчаю, який відкриває холодні обійми назустріч Хону.

– Хва відшив тебе, – тихо стверджує Мінґі, вириваючи Джуна з тривожних думок.

– Ага, – схвально киває головою, підтверджуючи слова парубка, – просив, щоб ми друзями залишилися.

– І ти погодився?! – від обурення Сон підривається на ноги та небезпечно нависає над, трохи наляканим такою реакцією, Хоном.

– Н-ну так, – заікається той, – а, що мені залишалося? Краще вже так, ніж повністю втратити його.

– А себе втратити ти не боїшся? – весь запал хлопця кудись зникає, залишаючи на його привабливому обличчі лише втому. – Прошу тебе, хоч один раз подумай про себе, а не про когось, Джуні.

– Але ж...

– Про себе, про свої почуття та про свій стан, а не про мене чи Сонхву, – м'яко перебиває його Мінґі, скуйовджуючи чорного чуба рукою. – І припини вдавати, що все окей, якщо це не так.

Він йде залишаючи Хонджуна самого, а той готовий заплакати у будь-який момент. Так, йому важко, але буде ще гірше, якщо Пак зникне з його життя. Хлопець абсолютно не готовий відпускати людину, яку кохає, навіть якщо це невзаємно, і почуття спалюють серце до тла. О, Кім прекрасно розуміє, що нічим добрим для нього це не скінчиться, але не може нічого з собою зробити. Чи можливо ця втрата не буде такою вже й страшною, як малює зляканий, такою перспективою мозок?

На останню пару Кім не пішов, бо треба так багато обдумати, а на лекції це зробити не так просто. Тому Хонджун повільно йде додому, вдихаючи запах цвіту вишні, яка була густо посаджена обабіч дороги. В такі моменти хлопець відчував себе живим. Адже на зміну холодній і пронизуючій до кісток зимі, приходить тепла і лагідна весна, пробуджуючи все навколо. От тільки цьогорічна не приносить бажаного задоволення, бо здається, що Джун не може вдихнути на повні груди.

Нав'язлива думка про те, щоб припинити спілкування з Хва не покидає його голови до самого дому. Можливо так буде краще, легше, не так боляче та стресово... для Пака, та не для нього самого. Хонджун вже відчуває пустоту в серці, хоч навіть ще нічого не зробив.

– Потрібно знайти щось... – його діалог зі стінами квартири перериває дзвінок у двері.

– Кого там ще принесло? – буркочучи собі під носа юнак йде відчиняти.

– Хонджуне! – Сонхва кричить так, що Кім сіпається від несподіванки. – Ой, пробач, пробач, я не хотів тебе злякати.

– Заходь, бо потім сусіди прийдуть сваритися, що я галасую в під'їзді, – він пропускає друга, який світиться неначе лампочка, всередину та тихо зачиняє за ним двері. Кого, кого, а його тут Хон хотів бачити найменше.