Глава четверта 4.3. Перед прибуттям

– Доброго дня, – сказала Надія, коли ми зайшли до медпункту.

– Доброго.

Вона вже збиралася запитати, що нас привело, коли помітила тимчасову пов'язку на моїй руці.

– Що сталося?

Я підняв долоню.

– Невелика суперечка з каменем.

– І хто переміг?

– За очками він.

Надія ледь усміхнулася.

– Сідайте.

Я сів на край кушетки.

Отто залишився неподалік і дістав із папки кілька аркушів. Судячи з усього, він уже звик використовувати будь-які п'ять вільних хвилин як робочі.

Надія натягнула рукавички й почала обережно знімати тимчасову пов'язку.

– Рукавичка була?

– Була.

– І все одно порізалися?

– У каменю виявилися сильні аргументи.

– Наступного разу спробуйте з ним не сперечатися.

– Складно. Це буквально моя професія.

Останній шар тканини відійшов від долоні.

Надія зупинилася.

Спершу я не зрозумів чому.

На місці порізу утворилася темна кірка. На перший погляд звичайна засохла кров.

Надія обережно торкнулася її інструментом.

Пролунав тихий сухий стукіт.

Вона насупилася.

– Це не схоже на звичайну кірку.

Я нахилив руку до світла.

Тепер побачив і сам.

У темно-червоній поверхні проступали крихітні напівпрозорі грані. Вони були настільки дрібними, що без прямого світла їх легко можна було прийняти за звичайний блиск засохлої крові.

– Ні, – сказав я. – Не схоже.

Надія легко провела інструментом по краю.

– Вона дуже тверда.

– Не знімайте все. Тільки маленький фрагмент із краю.

Вона обережно відокремила шматочок і поклала його в металевий лоток.

Той упав із тихим дзенькотом.

Тепер ми обоє мовчали.

Я попросив пінцет і підніс фрагмент ближче до світла.

Темна органічна речовина ніби була пронизана дрібною прозорою структурою.

– Що це? – запитала Надія.

– Не знаю.

Я повільно повернув шматочок.

– Сама кров так поводитися не повинна. Але згусток міг стати основою для осадження мінералів.

У пам'яті знову з'явився вологий камінь усередині проходу.

– На рану щось могло потрапити в печері. Дуже дрібні частинки, мінеральна суспензія, щось розчинене у волозі. Варіантів поки забагато.

– І це могло статися так швидко?

Я ще раз подивився на твердий фрагмент.

– У звичайних умовах я б такого не очікував.

Я замовк на кілька секунд.

Усередині печери кров виглядала нормально. Принаймні нічого подібного я там не помітив.

– Можливо, сама реакція почалася вже після виходу назовні. Інша температура, вологість, склад повітря. Поки це лише припущення.

Надія взяла невеликий стерильний контейнер.

– Покладемо сюди.

– Так.

Вона обережно перенесла фрагмент усередину й закрила кришку.

Потім продовжила очищувати рану.

Під твердим шаром усе виглядало нормально. Сам поріз був неглибоким, тканини навколо не мали нічого незвичного.

Це заспокоювало.

Принаймні настільки, наскільки могла заспокоювати рана, кров на якій за пів години вирішила поводитися як мінеральний зразок.

Надія наклала чисту пов'язку.

– Сьогодні цією рукою більше ні в які невідомі місця не лізьте.

– Сьогодні не буду.

Вона глянула на мене.

– А завтра?

– На завтра нічого обіцяти не можу.

Надія похитала головою, але усміхнулася.

Я забрав контейнер зі зразком і поклав його до кишені.

– Можна скористатися телефоном?

– Звісно.

Вона показала на сусідню кімнату.

Телефон стояв на невеликому столі біля стіни.

Я набрав номер, який уже встиг запам'ятати за останні кілька днів.

Довелося почекати кілька гудків.

Нарешті слухавку підняли.

– Алло?

– Ліз, це я.

Коротка пауза.

– Льюіс? Доброго ранку. Я якраз збиралася вам дзвонити ввечері.

– Зекономив тобі гроші.

– Яка щедрість. Щось потрібно?

– Так. Візьми папір. Завтра беремо трохи більше обладнання, ніж планували.

На іншому кінці зашелестіло.

– Готова.

Я почав перераховувати:

– Переносний газоаналізатор. Окремий контроль кисню й вуглекислого газу. Датчики температури та вологості. Контейнери для проб повітря. Захист дихання із запасними фільтрами, захисні костюми, окуляри й додаткові рукавички. Герметичні контейнери для мінеральних і біологічних проб. Додаткові страхувальні системи й резервне живлення для ліхтарів.

Ліза кілька секунд щось записувала.

– Добре. Це все?

– Додай те, що ми вже планували для картування й первинних вимірювань. Решта поки без змін.

Вона знову записала.

Потім у її голосі з'явилася підозра.

– Ви відкрили прохід.

Я усміхнувся.

– Відкрили.

– І вже заходили.

– Недалеко.

На тому кінці стало тихо.

Я майже бачив, як вона дивиться на слухавку.

– І що там?

– Побачиш завтра.

– Льюіс.

– Не переживай. Ревнувати тобі не доведеться, без тебе нижче не полізу.

Вона засміялася.

– Ви зараз спеціально мене дражните.

– Трохи.

– Добре. Тоді сподіваюся, воно варте того, щоб я тягнула через пів материка ще два ящики.

– Варте.

Цього разу я відповів без жарту.

Ліза на секунду замовкла.

– Тоді до завтра.

– До завтра, Ліз.

Я поклав слухавку.

Коли повернувся до кімнати, Надія саме закривала шафку з медикаментами.

– Ліза? – запитала вона.

– Так.

Надія трохи помовчала.

– Ваша дівчина?

Я спочатку навіть не зрозумів, чому вона це питає.

– Ліза? Ні.

– А.

Я усміхнувся.

– Вона моя асистентка. Знаю її вже достатньо давно, щоб іноді почуватися не керівником, а батьком дуже талановитої й дуже незграбної доньки.