Глава четверта 4.1. Ранок

Мій сон перервав наполегливий стукіт у двері.

– Дядьку Льюісе! Дядьку Льюісе!

Я розплющив очі.

За дверима на кілька секунд стало тихо, ніби Аліса прислухалася, чи вдалося їй повернути мене до світу живих.

Потім постукала знову.

– Вставайте! Сніданок уже готовий! Вас усі чекають!

Я навпомацки знайшов годинник біля ліжка.

Шоста двадцять сім.

До часу, на який я звик ставити будильник удома, залишалося майже півтори години.

За три дні на острові я почав розуміти, що мій колишній розпорядок дня тут нікого особливо не цікавив.

– Доброго ранку, Алісо.

– Доброго ранку! Ви вже встаєте?

Я сів на ліжку.

– Уже встаю. Дякую, що ти знову мій особистий будильник.

– Будь ласка!

Вона відповіла так радісно, наче я щойно офіційно затвердив її на цій посаді.

– Дай мені десять хвилин, і я спущуся.

– Добре!

Швидкі кроки віддалилися коридором.

За три ранки цей тоненький голос за дверима вже почав ставати звичною частиною Paradise. Якщо так піде й далі, звичку заводити будильник доведеться залишити разом із материковим розпорядком дня.

Я вмився, одягнувся, взяв блокнот і спустився вниз.

У їдальні вже горіло ранкове світло. Грег сидів за столом із чашкою в руках, Аліса швидко доїдала сніданок перед школою, а Наталі щось робила на кухні.

– Доброго ранку.

Наталі озирнулася.

– О, нарешті ви спустилися. Ще трохи, і Аліса пішла б по вас удруге.

– Я б пішла, – серйозно підтвердила Аліса.

Я відсунув стілець.

– Не сумніваюся.

Аліса задоволено повернулася до тарілки.

Наталі поставила переді мною чашку кави й знову зайнялася своїми справами.

Грег подивився на мене поверх своєї чашки.

– Учора ви повернулися зовсім пізно. Так і не встигли поговорити.

Він трохи помовчав.

– До речі, Джо вчора попередив селище, що сьогодні на схилі будуть підривні роботи. Я ще подумав: невже ви вже дісталися до цього?

– Дісталися. Пірс нарешті закінчив підготовку.

– Значить, сьогодні вже відкриватимете прохід?

Я кивнув.

– Якщо все піде за планом. Першого дня вони розчистили підхід і прибрали нестійку породу. Потім готували саму ділянку. Учора завершили останні перевірки. Сьогодні нарешті розширимо тріщину настільки, щоб можна було оглянути, що за нею.

Грег трохи нахилився вперед.

– І одразу підете всередину?

– Якщо після робіт Пірс огляне все й скаже, що гора не збирається впасти нам на голову, зробимо короткий первинний огляд.

З кухні озвалася Наталі:

– А на обід вас чекати?

– Навряд.

– Тоді хоч там поїжте нормально.

– Військові нас голодними не залишають.

– Сподіваюся.

Цього їй вистачило.

Аліса доїла, віднесла свою тарілку на кухню, а потім повернулася ще за чашкою.

– Залиш, я сама, – сказала Наталі.

– Я допомагаю.

– Бачу.

Аліса перенесла чашку з такою зосередженістю, ніби від неї залежав ранковий порядок у всьому Paradise. Поставивши її біля мийки, вона ще раз оглянула стіл, перевіряючи, чи нічого не забула.

Надворі почувся звук двигуна.

Грег глянув у вікно, потім на годинник.

– А ось і він.

За хвилину двері відчинилися, і до їдальні зайшов Отто.

– Доброго ранку.

Аліса першою відповіла йому таким серйозним «доброго ранку», ніби саме вона сьогодні відповідала за прийом гостей.

Отто привітався з Наталі й Грегом, а потім подивився на мене.

– Форд.

– Вайс.

Грег усміхнувся.

– Ну що, ваш сюрприз готовий?

Я перевів погляд на нього.

Потім на Отто.

Отто повільно видихнув.

– Грег, із вас огидний змовник.

– Я три дні мовчав.

– І здався за перші двадцять секунд.

– Не люблю тримати людей у напрузі.

Я поставив чашку.

– Мені вже починати хвилюватися?

– Навпаки.

Отто підійшов ближче.

– Механіки закінчили одну машину.

Я ще не розумів, до чого він веде.

– Вітаю механіків.

– Вона для вас.

Я замовк.

– Для мене?

– Тимчасово. Поки працюєте на острові.

Цього я справді не очікував.

Останні три дні питання транспорту навіть не приходило мені в голову. У гарнізоні щоразу знаходився хтось, хто їхав у потрібний бік, а всі мої думки займали гора, тріщини й порожнина за ними.

– Я навіть не просив.

– Саме тому це сюрприз.

Грег задоволено кивнув, ніби щонайменше особисто тримав гайковий ключ.

Отто продовжив:

– Старий службовий позашляховик. Стояв без роботи. Механіки останні три дні приводили його до ладу. Для доріг острова вистачить.

Я усміхнувся.

– Це справді гарна новина.

– Моїм людям теж.

– Настільки я їх дістав?

– Скажімо так, тепер вам не доведеться підлаштовуватися під їхній графік, а їм під ваш.

– Виграють усі.

Я вже подумки повернувся до карти острова. За ці три дні я бачив лише невелику його частину.

– Тепер хоча б зможу нормально поїздити віддаленими районами, коли з'явиться вільний час.

Отто підняв брову.

– У межах вашого допуску.

– І момент одразу став менш приємним.

– Для цього я тут.

Наталі поставила перед Отто чашку кави. Він подякував і все-таки сів із нами на кілька хвилин.

Невдовзі Аліса вже стояла біля дверей зі шкільною сумкою й нагадувала Наталі, що їм пора виїжджати. За тим, із якою серйозністю вона контролювала ранкові збори, було важко сказати, хто саме з них двох сьогодні віз іншу до школи.

Близько сьомої двадцяти ми з Отто вийшли з Paradise.

Свою нову стару машину я мав отримати вже після повернення. До схилу сьогодні ми все одно їхали разом.

Ми виїхали зі Старої Обітниці й рушили дорогою вгору.

Кілька хвилин я просто дивився у вікно.