Глава третя 3.5. Знайомий голос

До медпункту ми дісталися ближче до вечора.

Невелика одноповерхова будівля стояла осторонь від основних казарм. Біля входу на лавці сидів солдат із перев'язаною рукою й читав газету. Побачивши Вайса, він одразу підвівся.

Отто коротко кивнув йому й відчинив двері.

Усередині пахло ліками, чистою тканиною й кавою. Після кількох годин серед пилу й свіжої породи повітря тут здавалося майже неприродно чистим.

— Джек у другій палаті, — сказав Вайс. — Якщо нам уже дозволять із ним поговорити.

Надію ми зустріли в коридорі.

Вона вийшла з однієї з кімнат із металевою тацею в руках. Світле волосся було зібране назад, хоча кілька пасом вибилися й спадали біля скронь.

— Пане підполковнику.

— Як він?

— Значно краще. Нарешті нормально поспав. Голова ще трохи болить, але орієнтується добре й пам'ятає, що сталося. Дайте йому ще кілька хвилин остаточно прокинутися, і можете поговорити.

— Добре, — сказав Вайс. — Довго його не затримуватимемо.

— Якщо втомиться або головний біль посилиться, на сьогодні закінчуєте.

— Домовились.

Тоді вона подивилася на мене.

— Доктор Льюіс Форд, — представив мене Вайс. — Геофізик. Прибув сьогодні для оцінки схилу. Льюісе, це Надія.

Я простягнув руку.

— Приємно познайомитися.

Надія затримала на мені погляд, потім потиснула руку.

— Мені теж.

Вона трохи підняла тацю.

— Я скажу, коли можна заходити.

Ми з Вайсом почекали біля вікна.

За кілька хвилин Надія знову з'явилася в коридорі й кивнула в бік палати.

— Можете заходити.

Джек сидів на ліжку біля вікна. Виглядав він утомленим, але цілком притомним. На тумбочці стояла чашка чаю, поруч лежали окуляри й кілька складених аркушів.

Вайс оглянув кімнату.

— Де радіоприймач?

— Стів із одним зі зв'язківців поїхали на маяк, — відповів Джек. — Перевіряють приймач, налаштування й журнали. Якщо щось зламають, рахунок виставлю гарнізону.

— Стів швидше знайде те, про що ви ще не знали, що воно зламане.

— Це мене й лякає.

Джек перевів погляд на мене.

— А це хто?

— Доктор Форд. Геофізик. Сьогодні почав огляд схилу.

— З материка?

— Сьогодні прилетів, — відповів я.

Джек ледь усміхнувся.

— Тоді ви пропустили найцікавішу ніч на острові за багато років.

— Саме тому я тут.

Вайс підсунув стілець до ліжка й дістав блокнот.

— Джеку, хочу ще раз пройти всю послідовність. Від самого початку. Не поспішайте й не намагайтеся заповнювати те, чого не пам'ятаєте.

— Добре.

Отто почав із моменту, коли Джек уперше помітив ціль.

Той розповів про дивну тишу, світло над морем і видовжений корпус із полум'ям позаду, який побачив у бінокль.

— Ви впевнені, що це була ракета? — запитав Вайс.

— Я бачив ракети раніше. Не скажу модель і не скажу, звідки вона взялася, але так, я впевнений у тому, що бачив.

— Скільки часу спостерігали?

— Кілька секунд. Усе відбулося дуже швидко.

— Після цього?

— Побіг до радіостанції. Сирени ще не було, а ця штука вже йшла до острова. Я подумав, що радар її чомусь не бачить.

Вайс перегорнув сторінку.

— Що ви почули, коли спробували зв'язатися з постом?

Джек замовк на кілька секунд.

— Спочатку були перешкоди. Потім я почув розмову двох чоловіків. Вони не відповідали мені й узагалі поводилися так, ніби мене в ефірі не існувало.

Отто мовчки слухав.

— Один сказав, що показники знову ростуть. Потім вони сперечалися про якусь частоту. Один сказав, що це не вона. Другий відповів, що частота правильна, але... подія не та.

Я підняв очі від блокнота.

— Саме «подія не та»?

Вайс глянув на мене.

— Форд.

— Це важлива деталь.

— І я саме збирався її уточнити.

— Тоді в нас однакові хороші ідеї.

Отто кілька секунд мовчав.

— На материку вас більше не вчать не перебивати людей?

— Вчать. Просто не всіх успішно.

Джек усміхнувся.

Вайс важко видихнув.

— Добре. Джеку, точне формулювання пам'ятаєте?

— Думаю, так. «Частота правильна. Подія не та». Потім один із них сказав, що вже чув ці слова. А тоді наказав негайно вимкнути якусь систему.

— Яку саме?

— Не знаю.

— Що було після цього?

— Передача обірвалася. Майже одразу в ефірі з'явилися нормальні військові переговори й завила сирена. Вони говорили про ціль, яка з'явилася вже всередині зони спостереження, і про те, що часу на перехоплення немає.

Джек глянув у вікно.

— А потім вона вдарила в гору.

На кілька секунд у палаті стало тихо.

— Опишіть сам удар, — сказав Вайс.

— Спалах. Дуже яскравий. Потім прийшла хвиля. Маяк хитнуло так, що я не втримався на ногах. Мабуть, тоді й ударився головою.

— Після цього пам'ять не переривалася?

— Ні. Все трохи пливло, але я пам'ятаю.

— Що було далі?

— Острів здригнувся.

Я підняв голову.

Отто помітив.

— Можете, — сказав він.

— Дякую за офіційний дозвіл.

Я повернувся до Джека.

— Цей поштовх був одночасно з вибуховою хвилею?

— Ні.

— Ви впевнені?

— Так. Спочатку ударило повітрям. А вже потім прийшло це.

— Через скільки?

— Кілька секунд. Може, трохи більше. Не скажу точно.

— Що саме ви відчули?

Джек торкнувся пальцями краю ліжка.

— Наче камінь під маяком здригнувся.

— Поштовх прийшов із боку гори?

— Не так відчувалося.

Він похитав головою.

— Швидше знизу. Наче не гора труснула острів, а сам острів на мить здригнувся під ногами.

Я зробив запис.

— Один поштовх?

— Один сильний. Потім, здається, ще слабше тремтіння. Але тут я вже не ручаюся.

Вайс дочекався, поки я закінчу писати.