Глава третя 3.4. «Те, що можна помацати»

До гори ми виїхали трохи після третьої.

Перед самим виходом Грег спробував вручити мені згорток із домашньою випічкою Наталі.

— Візьміть хоча б на потім.

— Після вашого обіду «на потім» настане приблизно завтра.

— Якщо повернетеся не надто пізно, зможете подякувати Наталі особисто.

Я взяв згорток і поклав його на заднє сидіння Humvee разом із сумкою.

Вайс уже збирався сідати за кермо, коли рація на його поясі ожила.

Крізь тріск пробився молодий чоловічий голос:

— Пане підполковнику, третій пост. Завали повністю розібрані. Усіх загиблих ідентифіковано. Радіолокаційна станція знищена. Потрібні вказівки щодо подальших дій із тілами.

Рука Вайса завмерла на дверцятах.

Він повільно зняв рацію з пояса.

— Третій пост, повторіть останнє повідомлення.

Кілька секунд у відповідь був лише тріск.

— Третій пост на зв'язку, пане підполковнику.

Голос був той самий.

— Які загиблі? Що із завалами і чому я дізнаюся про це тільки зараз?

На іншому кінці запала пауза.

— Перепрошую, пане підполковнику?

— Ви щойно доповіли про повне знищення станції, розібрані завали й ідентифікованих загиблих.

Мовчання тривало довше.

— Ні, пане підполковнику. Я не виходив із вами на зв'язок.

Отто подивився на рацію.

— Доповідайте поточний стан.

— Основні завали прибрали ще вранці. Інженерна група продовжує розчищення біля пошкодженої секції. Станція серйозно пошкоджена, але не знищена. Загиблих немає.

— Зрозумів. Продовжуйте роботу. Про будь-які зміни доповідати негайно.

Він перемкнув канал.

— Черговий штабного вузла, прийом.

Відповідь прийшла майже одразу.

— На зв'язку.

— Перевірте журнал за останні п'ять хвилин, канал третього поста й їхню рацію. Мені потрібен запис усіх передач і технічна перевірка. Результат — у штаб до мого повернення.

— Прийняв.

Отто опустив рацію й потер перенісся.

— Мабуть, мені справді треба трохи поспати. Уже мерещиться всяке.

— Тоді нам обом, — сказав я.

Він повернувся до мене.

— Ви теж це чули?

— Досить чітко. Знищена станція, розібрані завали й ідентифіковані загиблі.

Отто ще раз поглянув на рацію.

— Може, у них там такі жарти. Я їм за це...

Він не договорив.

Кілька секунд мовчки дивився перед собою.

— Ні. Яка в біса дурня. Мої люди не настільки відбиті, щоб жартувати про загиблих.

— Перехопили чужу передачу?

— Голосом мого рядового?

На це я відповіді не мав.

Вайс причепив рацію назад до пояса.

— Розберуся з журналом у штабі.

— А поки?

Він подивився в бік гори.

— А поки в нас достатньо проблем, які хоча б можна помацати руками.

Мені ця відповідь сподобалася.

Ми сіли в машину.

Через кілька хвилин останні будинки Старої Обітниці залишилися позаду. Дорога пішла вгору до військової частини острова. Замість дворів і веранд з'явилися відкриті схили, рідкі дерева, кам'яні виступи й огорожі з попереджувальними табличками.

Гора ставала дедалі ближчою.

Знизу пошкодження здавалися великими.

Зблизька вони виявилися більшими.

Частину схилу ніби здерли. Світлі свіжі уламки різко виділялися на темній старій породі. Вище виднівся край пошкодженої ділянки комплексу. Нижче лежало каміння, яке ще вчора було частиною гори.

Біля тимчасового огородження нас чекали двоє військових.

Вайс вийшов першим.

Я затримався біля машини на кілька секунд.

Звідси вже не було видно бухти, моря чи білого пляжу перед Paradise.

Тільки камінь.

Я дістав блокнот.

Оце було значно ближче до того, заради чого я прилетів.

Один із військових передав Вайсу каску, другу простягнув мені.

— Периметр без змін, пане підполковнику. Ніхто в тріщини не заходив.

— Добре.

Отто повернувся до мене.

— Уночі оглянули тільки доступну частину схилу. Позначили чотири великі тріщини й кілька дрібних. Після світанку знайшли ще дві.

Я подивився вгору.

— Тоді почнемо не з найцікавішої.

— Чому?

— Бо найцікавіша має погану звичку змушувати забувати про решту. Спочатку хочу зрозуміти, що сталося зі схилом загалом.

Наступну годину гора поступово переставала бути однією великою раною й розпадалася на окремі деталі.

Ширина тріщин.

Їхній напрямок.

Нахил.

Свіжі відколи.

Старі природні шви в породі.

Місця, де камінь розійшовся вздовж уже існуючих слабких зон, і місця, де нова тріщина пройшла крізь те, що раніше виглядало суцільним масивом.

Один із військових ішов зі мною з картою й переносив позначки. Другий допомагав з обладнанням.

Перша велика тріщина виглядала вражаюче лише здалеку. Біля входу вона була широкою, але вже за кілька метрів майже сходилася.

Друга спускалася під великий нависаючий блок.

Я довго розглядав свіжі відколи над тріщиною, потім відійшов на кілька кроків, щоб побачити схил цілком.

— На вигляд не подобається? — запитав Вайс.

— Очі кажуть одне. Прилади розкажуть значно більше.

Я зробив позначку на карті.

— Поки залишимо її. Моя група привезе обладнання, з яким можна буде нормально оцінити, що відбувається всередині масиву. Тоді й вирішимо, чи варто сюди лізти.

Вайс кивнув.

— Значить, друга поки чекає.

— Каміння в цьому дуже терпляче.

Третя тріщина виявилася майже поверхневою.

Четверта була цікавішою.

Я присів біля неї й затримав долоню за кілька сантиметрів від щілини.

— Відчуваєте?

Вайс нахилився ближче.

— Повітря.

— Тепле.

Один із військових подав мені термометр.

Я дочекався показників і зробив запис.

Повітря зовні вже поступово остигало, але з тріщини йшов слабкий постійний потік, помітно тепліший за навколишнє.