Глава третя 3.3. «Мередіана історії»

Машина зупинилася перед широкою дерев'яною верандою.

Я вийшов і ще раз озирнувся на бухту.

З дороги Paradise здавався просто великим старим будинком у дуже вдалому місці. Зблизька в ньому почали проступати роки.

Дерево на поручнях потемніло від морського повітря. На сходах залишилися неглибокі западини там, де десятиліттями ступали ноги гостей. Уздовж даху тягнулися новіші ділянки черепиці, а одна з колон веранди відрізнялася від решти трохи світлішим відтінком.

Будинок старів.

Але старів із гідністю.

Вхідні двері відчинилися раніше, ніж ми встигли піднятися сходами.

На порозі з'явився високий темноволосий чоловік із засмаглим обличчям. Він витер руки рушником і спустився нам назустріч.

— Отто. Я вже почав думати, що ти вирішив спершу показати людині всю базу.

— Устиг показати лише половину острова.

Чоловік засміявся й простягнув мені руку.

— Грег. Ласкаво просимо до Paradise.

— Льюіс.

— Знаю. Про вас попередили зранку.

Він забрав мою сумку раніше, ніж я встиг заперечити.

— У нас зараз тихо, тож поселив вас на другому поверсі. Там найкращий вид на море. Колись за ці кімнати бронювали місця за кілька місяців.

Він сказав це без жалю, радше як факт із попереднього життя будинку.

Усередині пахло деревом, кавою і чимось домашнім.

Просторий хол переходив у невелику вітальню. Біля дальньої стіни стояв камін, зараз холодний, а над ним висіли старі фотографії. На інших знімках були бухта на світанку, рифи, скелі, човни біля причалу й люди на пляжі.

На деяких фотографіях перед самим пансіоном стояли цілі групи відпочивальників.

Судячи з одягу, частині знімків було кілька десятиліть.

На маленькому столику біля сходів лежала дитяча книжка. Поряд стояла склянка з кольоровими олівцями, а на стіні висів малюнок будинку, моря й надто великого сонця, яке займало добру третину аркуша.

Я мимоволі усміхнувся.

— У вас тут живуть діти?

Грег озирнувся на малюнок.

— Одна. І вона наполягає, що це найточніше зображення Paradise з усіх, які коли-небудь створювали.

— Сонце справді вражає.

— Я теж так сказав. Тепер Аліса вважає мене людиною зі смаком.

Ми піднялися сходами.

На майданчику другого поверху стояло ще кілька фотографій. На одній Грег був значно молодшим. Поруч із ним стояла світловолоса жінка, а між ними — маленька дівчинка, майже її копія.

Грег помітив мій погляд.

— Наталі, моя дружина. А це Аліса.

Він поправив рамку.

— Вони зараз у селищі. Аліса в школі, Наталі допомагає людям із ремонтом після вчорашнього.

— Школу не зачепило?

— Вона стоїть далі від гори, за підйомом. Ударну хвилю там відчули, але будівля вціліла. Вночі в ній залишалися кілька людей, які боялися повертатися додому, але до ранку всі розійшлися. Учителі вирішили не скасовувати заняття.

В його голосі з'явилася неприхована гордість.

— Наталі вранці завезла Алісу, а сама лишилася в центрі допомагати. Після занять забере її й повернуться разом. Каже, якщо вже їхати тією дорогою, день треба використати нормально.

— Практично.

— Дуже в її стилі.

Він зупинився біля останніх дверей у коридорі.

— Ось і ваша.

Кімната була не великою, але просторішою, ніж я очікував.

Широке ліжко, шафа, невелика книжкова полиця, крісло біля вікна й достатньо великий письмовий стіл, щоб на ньому можна було розкласти карти.

Це я оцінив одразу.

Але головною перевагою був балкон.

Грег відчинив скляні двері.

Тепле повітря ввірвалося всередину разом із шумом моря.

Звідси бухту було видно майже повністю. Білий берег вигинався широкою дугою. Далі починалися рифи, над якими вода ставала світлішою, а за ними море швидко темніло до насиченого синього. Праворуч із води здіймалися скелі. Ліворуч зелені схили спускалися до Старої Обітниці.

Далеко за нею виднілася гора.

— Непогано, — сказав я.

Грег сперся на поручні.

— Мій дід казав, що люди приїжджають сюди за морем, а повертаються через цей вид.

— Ваш дід побудував пансіон?

— Почав. Тоді тут було кілька кімнат. Батько розширив будинок. Я переважно намагаюся не дати всьому цьому розвалитися.

— Судячи з вигляду, виходить непогано.

— Не кажіть цього будинку. Він сприйме як виклик.

Знизу гукнув Вайс:

— Грег, ти збираєшся показувати йому кожну дошку чи ми все-таки поїмо?

— Бачите? — Грег кивнув у бік дверей. — Ніякої поваги до архітектурної історії.

Ми повернулися вниз.

На столі у невеликій їдальні вже стояли тарілки, запечені овочі й велика каструля, з якої йшов ароматний пар.

— Наталі хотіла зустріти вас сама, — сказав Грег, розливаючи суп. — Нових облич останніми роками тут небагато. Але після вчорашнього вирішила, що селище важливіше. Просила перепросити й обіцяла компенсувати відсутність вечерею.

— Не думаю, що є за що перепрошувати.

— Скажете їй самі.

Він поставив переді мною тарілку.

— Якщо наш знайомий рибалка сьогодні повернеться не з порожніми руками, вона приготує свою фірмову страву.

— Звучить так, ніби мені пощастило приїхати в правильний день.

— Це ще треба перевірити ввечері.

Я встиг з'їсти кілька ложок, перш ніж помітив сіру папку, яку Вайс поклав на сусідній стілець.

Він перехопив мій погляд.

— Навіть не думайте.

— Я лише дивлюся.

— Ви дивитеся на неї вже хвилину.

Грег простягнув руку, взяв папку й поклав поруч із моєю тарілкою.

— Нехай читає. Хочу побачити, чи зможе одночасно їсти й працювати.

— Це не надто складно.

Через хвилину я тримав ложку в одній руці, а першою сторінкою звіту прикривав половину тарілки.

Грег задоволено кивнув.

— Бачиш, Отто? Людина талановита.

Вайс лише похитав головою.