Глава друга. Точки запуску немає 2.2. Стрілка

Стрілка компаса ніколи не помилялася.

Помилялися люди. Застарівали карти. Через морську сіль заїдали механізми, тріскалося скло, а метал іржавів навіть під кількома шарами корабельної фарби.

Але цей компас завжди показував на північ.

Тепер його стрілка дивилася на гору.

Я тримав компас на розкритій долоні й чекав, поки вона схаменеться. Стрілка тремтіла, повільно відхилялася вбік, наче намагалася повернутися до звичного напрямку, але щоразу знову зупинялася вістрям проти вікна.

Туди, де за нічною темрявою стояв старий вулкан.

Я постукав пальцем по склу.

Стрілка здригнулася, зробила майже повне коло й знову вказала на гору.

Компас подарували мені люди, з якими я колись служив на морі. Не командування і не ті, чиї підписи стояли під наказами про нагородження та переведення.

Моряки, які залишили корабель живими.

Деталей того дня я давно навчився не викликати з пам’яті без потреби. Вони поверталися самі: чорний дим над палубою, жар металу під долонями, вода, що швидко підіймалася у відсіках, і люди, які чекали від мене наказу, хоча я сам не знав, чи виведе він їх назовні.

Після поранення лікарі не дозволили мені повернутися в море.

Замість корабля я отримав острів.

Замість екіпажу — гарнізон.

Замість бойових виходів — радіолокаційну станцію, яка цілодобово стежила за небом і морем.

Я не вважав це покаранням. Згодом острів став першим місцем за багато років, де від мене не вимагали вести людей у бій.

Тут я мав спокійно завершити службу.

Принаймні так усе виглядало ще вранці.

За вікном працював резервний генератор. Його рівний гуркіт проходив крізь стіни штабу й змушував слабко тремтіти скло в рамах. У коридорах світилися лише аварійні лампи. Частина внутрішніх телефонів мовчала, зовнішній зв’язок із материком зник одразу після спалаху, а радіостанції ловили шум навіть на частотах, які ще кілька годин тому були чистими.

Перший сигнал тривоги давно стих.

Відбою ніхто не давав.

На плацу, де вранці жартували про феєрверки, тепер стояли санітарні машини. Солдати переносили ящики з перев’язувальними матеріалами, збирали вибите скло й тягнули кабелі від генераторів. Біля воріт лежала перекинута лавка, яку мали відвезти до селища перед святом.

Я поклав компас на стіл.

Стрілка все одно продовжувала дивитися на гору.

Поряд лежали сім письмових свідчень.

У трьох було написано «ракета».

В одному — «снаряд».

Двоє військових описали побачене як невідомий об’єкт із вогняним слідом.

Останній спостерігач написав: «Великий феєрверк, який летів у неправильному напрямку», а потім закреслив слово «феєрверк» так сильно, що порвав папір.

Усі вони перебували на території бази. Хтось ніс службу біля воріт, хтось вийшов на плац за кілька хвилин до десятої, очікуючи початку святкового шоу.

Люди дивилися в бік бухти, де Пірс мав запустити першу серію зарядів.

Натомість світло з’явилося з материкового боку.

Об’єкт перетнув частину острова й пішов до гори.

Троє свідків стверджували, що бачили зіткнення зі схилом. Інші втратили об’єкт за хребтом, а вже наступної миті стався білий спалах.

Переді мною лежав чистий бланк термінового рапорту.

Я написав:

«О 21:48 над територією острова було виявлено…»

І зупинився.

Слово «ракета» вимагало доказів.

Фрагмента корпусу. Частини двигуна. Елементів системи керування. Слідів пального чи вибухової речовини. Хоча б шматка металу із заводським маркуванням.

Без них це залишалося словом, яке кілька наляканих людей дали об’єкту в небі.

«Невстановлена повітряна ціль» було точніше, але звучало так, ніби я намагався сховатися за формулюванням.

«Напад» означав би, що хтось навмисно вдарив по нашій території.

А «аварія» не пояснювала позначку на радарі.

Зв’язку з головним штабом однаково не було. Але навіть якби він з’явився цієї миті, я ще не знав, що саме мав доповісти.

У двері постукали.

— Заходьте.

Стів увійшов із папкою під пахвою. Худорлявий, у тонких окулярах, він усе ще носив операторську гарнітуру на шиї. Зазвичай охайне темне волосся розтріпалося, а на плечах осів світлий пил.

Він зупинився перед столом.

— Пане підполковнику.

— Сідайте й доповідайте.

Стів поклав папку переді мною.

Усередині лежали схеми секторів огляду, записи чергової зміни й кілька аркушів із даними, які вдалося зберегти до повної відмови системи.

— До 21:48 станція працювала штатно, — почав він. — У журналі немає жодної відмови, пропущеного циклу огляду чи падіння потужності сигналу. Попередній огляд був чистим. На наступному об’єкт уже перебував над затокою.

— Станція могла пропустити його на підході?

— Ні, пане підполковнику. Перед островом відкрита вода. Навіть якби ціль ішла на низькій висоті, ми мали б отримати кілька попередніх засічок.

— Перешкоди від підготовки феєрверків?

— Першого запуску не було. До того ж позначка послідовно змінила положення на двох циклах огляду. Хибний або відбитий сигнал так не поводиться.

— Внутрішня відмова комплексу?

— Контрольні параметри залишалися в межах допуску до самого спалаху. Відмова почалася після нього, не раніше.

Я переглянув схему.

Траса була короткою. Вона починалася вже всередині зони спостереження й обривалася біля гори.

— Це була ракета?

Стів повільно видихнув.

— За наявними радіолокаційними даними я не можу класифікувати об’єкт як ракету. Але й виключити цього не можу. Очевидці бачили корпус і вогняний слід. Ми зафіксували лише позначку.

— Швидкість?

Він відкрив папку на потрібній сторінці.

— Між двома останніми засічками розрахункова швидкість становила близько дев’ятисот кілометрів на годину. Верхня оцінка — до дев’ятисот п’ятдесяти. Траса надто коротка, щоб визначити точніше.