Глава друга. Точки запуску немає 2.1. Чисте небо

До ранкового шикування залишалося десять хвилин, а Пірс уже встиг посваритися з черговим біля складу.

Я почув їх раніше, ніж вийшов на плац.

— У списку шість ящиків, — сказав черговий.

— Бо сьомий не ящик. Це контейнер.

— На ньому написано «ящик номер сім».

— Щоб ніхто не переплутав його із шостим.

— Пірсе.

— Усе внесено до журналу.

— Пірсе.

— Майже все.

Я вийшов із будівлі штабу.

Розмова обірвалася.

Пірс стояв біля вантажівки із блокнотом під пахвою. Рукави його форми були закочені до ліктів, на щоці темнів слід сажі, хоча до першого запуску залишалося ще пів дня. Поряд на землі лежали дерев’яні ящики з попереджувальними написами, бухти дроту та дві металеві рами для святкових зарядів.

— Доброго ранку, пане підполковнику, — сказав він.

— Судячи з розмови, ранок у вас уже насичений.

Черговий простягнув мені журнал.

— Один контейнер не внесено до переліку.

Пірс відкрив блокнот.

— Його внесено сюди.

— Це ваш особистий блокнот.

— Саме тому він не губиться.

Я переглянув обидва записи. У блокноті Пірса було більше стрілок, креслень і виправлень, ніж слів. Проте кількість зарядів збігалася, а контейнер виявився набором порожніх пускових труб.

— Перенесіть усе до визначеного майданчика біля бухти, — сказав я. — До вечора жодного підключеного запалу без повторної перевірки.

— Так, пане підполковнику.

— І внесіть контейнер до нормального журналу.

Пірс глянув на чергового.

— Я ж казав, що його внесуть.

— Після шикування, — додав я.

Він закрив блокнот.

— Зрозумів.

На плацу вже збиралися військові, вільні від чергування. Дехто стояв у строю, дехто ще застібав кітель або поспішно допивав ранкову каву. З боку радіолокаційної станції долинав рівний гул приводів. Велика антена повільно оберталася над деревами, відмірюючи небо однаковими колами.

День був ясний.

Після кількох тижнів дощів і низьких хмар острів нарешті отримав ранок, гідний свята. Сонце вже піднялося над морем. На дахах старої військової садиби, перетвореної на штаб, ще блищала волога, а над бухтою тягнулися тонкі смуги диму з рибальських човнів.

Одинадцять днів тому набуло чинності перемир’я.

Цього було замало, щоб назвати війну минулим, але достатньо, щоб люди знову почали планувати вечори далі ніж на одну тривогу вперед.

Я став перед строєм.

Розмови стихли.

— Більшість із вас уже чула, що сьогодні в Старій Обітниці відбудеться Ніч прихованих облич, — почав я. — Селище запросило гарнізон долучитися до свята.

Кілька людей усміхнулися. Хтось у задньому ряду тихо сказав, що Пірс і без запрошення вже зайняв половину площі.

Я зробив вигляд, що не почув.

— Перемир’я діє, бойова активність у нашому секторі не зафіксована. Особовий склад, не залучений до чергування та аварійних служб, після вісімнадцятої може залишити територію бази й відвідати селище.

Стрій помітно ожив.

— Проте станція продовжує роботу у звичайному режимі. Чергова зміна радара, зв’язківці, медичний пост і старші служб залишаються на місцях. Зброю без наказу не брати. Форму носити належним чином. І пам’ятайте: для місцевих ви сьогодні гості, а не патруль.

— А маски дозволені? — запитав хтось.

— Поза службою — так. На чергуванні обличчя мають залишатися видимими.

— Навіть у Пірса?

Стрій засміявся.

Пірс, який стояв збоку біля ящиків, підняв блокнот.

— Моя маска затверджена технічним планом.

— Ваш технічний план ще не затвердив навіть сьомий ящик, — сказав я.

Сміх став гучнішим.

Я дав їм кілька секунд.

Можливо, раніше я припинив би жарти одним поглядом. Та після років, коли кожне шикування могло закінчитися списком загиблих, сміх на військовому плацу здавався не порушенням дисципліни, а доказом, що ми все ще живі.

— Ще одне, — сказав я, коли знову стало тихо. — Перемир’я не означає, що війна зникла. Воно означає, що сторони погодилися не стріляти. Поки ця згода тримається, ми поводимося так, ніби завтра справді настане. Але чергування не послаблюємо.

Цього разу ніхто не жартував.

— Розійтися.

Стрій розпався. Частина людей повернулася до казарм, інші рушили до складів і машин. Кілька військових одразу оточили Пірса, розпитуючи про вечірній запуск.

Я вже збирався повернутися до штабу, коли він наздогнав мене.

— Пане підполковнику.

— Слухаю.

— Кажуть, цього року я нарешті переможу селище.

— Не кажуть, Пірсе. Ви самі це всім повідомили.

— Інформація від надійного джерела.

— Тоді принаймні одна людина вірить у ваш успіх.

Він усміхнувся.

Суперником Пірса був Джей — місцевий майстер, який збирав свої феєрверки у старому човновому сараї й щороку заявляв, що військові вміють лише робити вибухи гучнішими, але не красивішими. Їхнє змагання давно стало частиною свята. Селище ставило на Джея. Гарнізон — на Пірса. Обидва переконували всіх, що результат не має значення, а потім місяць не розмовляли один з одним після поразки.

— Усі заряди перевірять двоє людей, — сказав я. — Ваші та місцеві зберігатимуться окремо. Запуск лише за сигналом із площі.

— Так і заплановано.

— Якщо сьогодні злетить у повітря щось, чого немає у вашому переліку, пояснення писатимете особисто.

— У повітря злетить лише те, що я запланував.

— Дуже на це сподіваюся.

Пірс віддав честь і повернувся до вантажівки.

Я залишився на плацу ще на кілька хвилин.

Звідси було видно майже весь шлях від бази до селища: нову військову дорогу, старі кам’яні будинки біля порту, маяк на віддаленій скелі й темний схил гори, що здіймався над островом. На площі вже встановлювали ліхтарі. Червоні стрічки тягнули між дахами, а біля маленького храму готували вівтар до вечірньої молитви.