Глава перша. Ехо війни — Частина II

Я кинувся всередину маяка.

Старий радіоприймач стояв на столі біля журналів спостережень. Я увімкнув передавач, швидко налаштував частоту радарного поста й притиснув мікрофон до рота.

— Прийом! Це маяк, говорить Джек. Як мене чути?

У динаміку зашипіло.

— Радарний пост, відповідайте! Невідома повітряна ціль наближається до острова!

Тріск посилився.

А потім я почув чоловічий голос.

— Показники знову ростуть.

Я завмер.

Голос був спокійним, але напруженим. Він говорив не до мене.

Другий чоловік відповів:

— Це не її частота.

Я сильніше стиснув мікрофон.

— Хто в ефірі? Назвіть свій пост!

Вони не відреагували.

— Ви мене чуєте? Зв’яжіть мене з радаром! На вас летить ракета!

Перший голос знову прорвався крізь шум:

— Ні. Частота правильна. Подія не та.

Від цих слів по спині пройшов холод.

Я ще раз перевірив налаштування. Частота була правильною. Це мав бути військовий канал радарного комплексу, але голоси не використовували ні позивних, ні службових команд.

Вони наче вели розмову в зачиненій кімнаті й навіть не підозрювали, що хтось слухає їх з іншого кінця острова.

— Яка ще подія?! — закричав я. — На вас летить ракета! Чому ніхто не реагує? Де протиповітряна оборона?

Я натиснув кнопку передавання до упору.

— Ви мене чуєте?!

У відповідь знову почувся лише тріск.

Потім перший чоловік заговорив значно тихіше:

— Зачекай…

Кілька секунд він мовчав.

— Щось знайоме. Я вже чув ці слова.

Другий голос відповів, але його фразу майже повністю поглинули перешкоди.

Перший чоловік раптом закричав:

— Негайно вимикай систему!

У ту ж мить над островом завила сирена.

Справжня.

Військова.

Її протяжний голос накрив музику й сміх унизу. Люди на вулицях завмерли. Деякі все ще дивилися в небо, не розуміючи, чому замість салюту чують сигнал тривоги.

Ефір змінився.

Голоси незнайомців зникли, а їм на зміну прийшли короткі військові команди.

— Ціль з’явилася в межах радіолокаційного поля.

— Початкова траєкторія відсутня.

— Підтвердіть точку запуску.

— Точки запуску немає.

— Повторіть.

— Початкова траєкторія відсутня. Об’єкт уже перебував у межах поля в момент виявлення.

Хтось вилаявся.

Інший голос вимовив:

— Можливості перехоплення немає.

Я вибіг на зовнішній майданчик.

Ракета вже проходила над бухтою.

Вона летіла не до порту й не до військових кораблів.

Її траєкторія вела просто до гори — туди, де серед темного лісу оберталися великі радарні антени.

Остання військова фраза пролунала майже спокійно:

— Влучання неминуче.

Світ розірвало білим світлом.

Я не почув самого удару.

Спочатку прийшов спалах — настільки яскравий, що на мить крізь заплющені повіки проступили кістки моїх пальців.

Потім маяк здригнувся.

Вибухова хвиля вдарила в скелю й звалила мене з ніг. Бінокль вилетів із руки. Шибки в кімнаті за спиною розлетілися, а кам’яна підлога під тілом затремтіла.

Я прикрив голову руками й чекав другого удару.

Його не було.

Натомість знизу, з глибини острова, прийшло інше тремтіння.

Воно не нагадувало звичайний вибух. Не рухалося від гори назовні, слабшаючи з кожною секундою.

Навпаки — здавалося, що щось прокинулося далеко під землею й тепер повільно переверталося у своєму кам’яному сні.

Саме нутро острова здригнулося від болю.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб підвестися.

Вуха дзвеніли. На губах відчувався смак крові. Я сперся на огорожу й поглянув у бік гори.

Радарна станція була зруйнована.

Одна з антен зникла. Інша застигла під неприродним кутом, ніби велетенська зламана квітка. Частина схилу обвалилася, відкривши чорну рану в камені.

Але я не бачив полум’я.

Не було високих вогняних стовпів. Не детонували запаси пального. Над місцем удару не здіймався звичайний чорний дим.

Замість нього над горою мерехтіло бліде сяйво.

Воно не мало чіткого кольору. То ставало холодно-блакитним, то рожевим, то майже прозорим.

Повітря всередині нього викривлялося, і на кілька секунд мені здалося, що я бачу крізь гору інше небо.

Червоне.

Охоплене пожежами.

Я кліпнув — і видіння зникло.

— Не розумію…

Мій голос потонув у сирені.

Сила удару була надзвичайною. Він зруйнував військову споруду й змусив здригнутися весь острів.

Але наслідки не відповідали вибуху ракети.

Де вогонь?

Де уламки?

Де дим?

Я бачив ракету на власні очі. Міг описати її форму, полум’я за двигуном, напрямок руху. І водночас кожна частина мене кричала, що те, що сталося на горі, не було звичайним влучанням.

Радіоприймач усередині маяка знову ожив.

Крізь тріск пробився незнайомий голос:

— Показники знову ростуть.

Я повільно обернувся.

— Це не її частота, — відповів другий чоловік.

Ті самі слова.

Той самий діалог.

Передача повторювалася від початку.

Я зайшов усередину й наблизився до приймача, але цього разу не торкнувся мікрофона.

— Ні. Частота правильна. Подія не та.

За вікном над горою продовжувало мерехтіти незрозуміле сяйво.

— Зачекай… Щось знайоме. Я вже чув ці слова.

Пауза.

Потім крик:

— Негайно вимикай систему!

Ефір обірвався.

Я довго стояв перед приймачем, не наважуючись поворухнутися.

Голоси не могли належати радарному посту.

Військові не говорили про жодну систему й тим більше не шукали чиєїсь частоти.

Та я чув їх чітко.

Найбільше мене непокоїла фраза першого чоловіка.

Він сказав, що вже чув ці слова.

Я не знав, про які саме слова йшлося, де він міг їх почути і чому після цього наказав негайно вимкнути систему. Можливо, розмова взагалі не мала стосунку до мене. Можливо, я випадково перехопив чужу передачу в найгірший можливий момент.