Глава перша. Ехо війни — Частина I

Сьогодні був особливий день.

Я завжди любив спостерігати здалеку, як острів оживає. З висоти маяка люди здавалися маленькими темними постатями, що рухалися поміж вогнів. Вони запалювали паперові ліхтарі, відпускали їх у небо, сміялися, співали й віддавали шану традиціям, старшим за саме селище.

Червоні та золоті вогники підіймалися над дахами й повільно пливли до вулкана. Деякі швидко згасали, не витримавши морського вітру. Інші здіймалися так високо, що ставали схожими на нові зорі.

Свято називалося Ніччю прихованих облич.

Щороку, коли повний місяць мав зійти над жерлом згаслого вулкана, мешканці Старої Обітниці надягали маски й виходили на вулиці. Ніхто вже достеменно не пам’ятав, коли з’явився цей звичай. Старі люди казали, що традиція існувала ще до перших кам’яних будинків, до порту і навіть до назви самого селища.

Колись на місці військової бази ріс густий ліс.

Місцеві намагалися не заходити туди після заходу сонця. У глибині між деревами нібито лунав тонкий дзвін, хоча жодного храму там не було. Дехто чув знайомі голоси, що кликали з темряви. Інші зустрічали дивно вдягнених людей, яких ніколи раніше не бачили на острові.

Для такого маленького місця нове обличчя завжди було подією.

Чужинці з’являлися переважно влітку. Вони припливали поромом, кілька тижнів відпочивали в місцевому пансіоні, купували рибу, фотографували скелі й поверталися на материк. Решту року кожен тут знав не лише імена сусідів, а й те, хто з ким посварився, кому заборгував і чий дах знову протікає.

Тому незнайомці, що зникали серед дерев, не могли залишитися непоміченими.

Одна з найдавніших легенд розповідала, що острів стоїть на межі двох світів.

Море належить живим, гора — мертвим, а ліс між ними є мостом, яким можна пройти лише в одну особливу ніч.

Коли місяць опиняється над вулканом, духи залишають свої сховища й спускаються до селища. Не для того, щоб лякати людей, а щоб знову побачити рідних, пройти знайомими вулицями й хоча б на кілька годин відчути себе живими.

Саме тому мешканці надягали маски.

У Ніч прихованих облич ніхто не мав знати, хто стоїть поруч: звичайна людина, добрий дух, що повернувся до родини, чи щось інше, чого краще не називати.

Я не знав, чи вірю в цю легенду.

Але прожив біля моря достатньо довго, щоб не сміятися з речей лише тому, що не міг їх пояснити.

— Люблю це свято, — сказав я, випускаючи з рота хмарку диму. — Воно додає хоч трохи різноманітності моїй невеселій роботі.

Відповісти мені, звісно, ніхто не міг.

Я вже багато років жив на маяку сам. Колись був моряком, потім служив під час війни, а коли зрозумів, що більше не хочу прокидатися від гарматних пострілів, погодився стати наглядачем.

Тут від мене вимагалося небагато: стежити за вогнем, вести записи про кораблі, слухати ефір і не дозволяти самотності остаточно звести мене з розуму.

З останнім завданням я справлявся гірше за все.

Я легенько постукав люлькою об кам’яний край оглядового майданчика, витрусив попіл і набив її свіжим тютюном.

Саме тоді помітив, що вітер стих.

Не ослаб, не змінив напрямок — зник повністю.

Дим від люльки піднявся тонкою сірою ниткою й завис перед моїм обличчям. Море внизу розгладилося, ніби хтось накрив його величезним темним склом.

Навіть хвилі, що зазвичай невпинно билися об підніжжя скелі, раптом замовкли.

Для острова це було незвично.

Особливо вночі.

— Давно такого не було, — пробурмотів я. — Певно, навіть дух моря взяв відпустку, щоб погуляти разом із людьми.

Я дістав кишеньковий годинник, але в темряві не відразу розгледів стрілки.

Місяць уже наблизився до вулкана. Ще трохи — і зависне просто над його темним жерлом.

Отже, скоро почнеться моя улюблена частина.

Салюти.

Щороку місцеві майстри влаштовували невелике змагання: хто створить найкращий феєрверк. Молодий пілот іноді привозив із материка кілька ящиків фабричної піротехніки, але вона й близько не зрівнялася з тим, що виготовляли на острові.

Цього року всі чекали змагання між Джеєм і Пірсом.

Джей був військовим піротехніком із материка. Він прибув сюди під час війни й залишився навіть після того, як бої майже припинилися. Спокійний, мовчазний чоловік, який працював із вибухівкою так обережно, ніби складав годинниковий механізм.

Пірс народився в Старій Обітниці й був його повною протилежністю. Забіяка, хвалько й безумець, який щороку обіцяв запустити такий салют, що його побачать на материку.

У селищі говорили, що цього разу він підготував щось особливе.

Я зручно сперся на кам’яну огорожу й подивився туди, де біля пагоди мав злетіти перший вогонь.

Світло з’явилося трохи вище від горизонту.

Спочатку я навіть усміхнувся.

— Не витримав, Пірсе?

Але вже за мить усмішка зникла.

Світло не піднімалося з острова.

Воно падало з неба.

Я примружився. Перша думка була простою: зірка.

За своє життя я бачив їх сотні — короткі білі риски, які виникали над морем і зникали раніше, ніж людина встигала загадати бажання.

Та ця не зникала.

Її траєкторія була надто рівною.

А світло — надто яскравим.

Я витягнув із футляра старий військовий бінокль і навів його на об’єкт. Руки ще діяли спокійно, але всередині вже зароджувалося знайоме відчуття.

Те саме, яке приходило на кораблі за кілька секунд до сигналу тривоги.

У небі горів видовжений корпус.

За ним тягнувся слід полум’я.

У мене пересохло в роті.

Я бачив, як летять ракети.

Бачив їх уночі, бачив у денному небі, бачив їхні відбиття в морській воді.

Таке неможливо забути, навіть якщо дуже стараєшся.

Це була ракета.

Але цього не могло бути.

Війна закінчувалася. Ворожі кораблі давно відійшли від наших берегів. Небо було чистим, як ранкова роса: жодного літака, жодного диму, жодної хмари, за якою можна було приховати запуск.