What if...?

кінець

Поки вони згадували, що ж саме трапилося тоді, за вікном потроху втихомирювалася сніжна буря.

Дрова в каміні весело тріскотіли.

Василь здвигнув плечима, наче хотів скинути із себе ті спогади.

Але таке просто не забудеш.

Ярослава зробила крок назустріч.

Потім ще один.

Опинившись поруч, майже впритул, вона взяла його обличчя у свої руки. Ніжно провела пальчиками по невеличкій щетині, що з’явилася за ніч.

Вася автоматично обійняв її за стан і заплющив очі від приємних відчуттів.

— Знаєш, ти один із найдорожчих та найважливіших людей у моєму житті. Я люблю тебе. Платонічно. По-своєму. Ну, в крайньому разі, я так думала. Зараз мені треба все обдумати. Наодинці, бажано. Позаяк у наших стосунках усе зміниться.

Вася завмер від таких слів.

Вона мене любить? Тобто я, звісно, розумію, що любить, але… Платонічно?

Ця Яра як щось скаже. Ходи потім думай, що вона мала на увазі.

Капець. Як каже Сергій: без пляшки не розберешся.

Та не встиг хлопець сформулювати хоча б якусь відповідь, як знадвору почувся гавкіт собак та гучний шум двигунів.

Це приїхали всі інші.

Вася відпустив Ярку.

Вони подивилися одне на одного.

Саме в цей момент обоє зрозуміли: попереду на них чекають важкі вихідні.

І обох переслідуватиме думка:

Що було б, якби?