...

За вікном потемнішало. Насувалася наступна заметіль.

Ярослава дуже любила таку погоду. Взагалі, природа навіювала на неї жах, але при тому всьому була прекрасною та досконалою.

У природи немає поганої погоди.

І до всього треба бути готовим.

Треба вирішити, як бути далі… З роботою, з Костиком, з… з Ваською.

Втратити все за одним махом я не можу.

Досить того, що було три роки тому… Від того я не оговтаюся майже ніколи.

Відносини з Костиком останнім часом були не найкращі. Дівчина знала, що сімейне життя залежить виключно від тих двох, хто цю сім’ю створив.

З Ваською вона цим ніколи не ділилася.

Смішно звучить, але вони могли поговорити про все на світі, але ніколи не говорили про свої половинки одне з одним.

Ярослава, в принципі, не хотіла знати, що там діється у Васі вдома із Зоєю. Та навіть якби й знала — нічим би не змогла допомогти.

А Вася ніколи не питав про їхні відносини з Костею.

Хоча, вчора…

Васька подумав, що це мене Костик так. Як він взагалі міг додуматись до такого? Хммм. Просто він же взагалі не знає цю сторону мого життя.

А чи добре це?

Знайшовши телефон і побачивши, що покриття відсутнє, а жодні повідомлення до неї не прийшли, дівчина зрозуміла: судячи із завивання вітру за вікном, скоро не прийдуть.

Вона спустилася на кухню.

Василь уже снідав. Млинці вдалися на славу.

Хлопець розмірковував про те, чи зможуть дістатися інші і коли. І якщо не зможуть, то що робити їм удвох у порожньому будинку.

Почув кроки.

Дівчина сіла на стілець навпроти нього.

— Зв’язку нема.

— У мене також. На декілька хвилин з’явилася мережа і мене засипало повідомленнями. Але потім зникла. Смачного!

Ярослава взяла млинець.

Склала його трикутничком. Потім ще один і ще один. На перший млинець поклала трішки сметани, зверху — другий трикутничок. Уже на нього — ложку варення. І всю цю кулінарну композицію довершив крайній млинець, зверху политий медом.

Не встигла дівчина взяти ножа та виделку, як Васька схопив тарілку і присунув її до себе.

— Краса! Дякую!

— Вася, це моє! Віддай!

— Неа!

— Але ж ти вже поїв.

— Знаю. Але так смачно — ні.

— Ну, Вася, начувайся!

Дівчина поволі піднімалася зі стільця.

Вона виспалася. В ній накопичилося багато енергії.

Злість, страх, моментами ненависть, неможливість щось зробити для вирішення проблеми, тіло, яке не слухається тебе і потребує відпочинку.

Енергії, яку треба або вибігати в парку, або випустити в спортзалі.

Або в ліжку.

Та зараз вона почувалася чудово.

Вона могла бути сама собою. Не грати роль. Ні одну з них.

І зараз із великим задоволенням забере свій сніданок у цього нахаби.

Вася зрозумів, що запахло паленим, коли почув гарчання.

Він уже практично почав відрізати шматочок цієї смакоти на тарілці, коли почув цей звук.

Поволі підняв очі на Ярку.

Вона підібралася, готуючись до нападу.

В очах з’явився блиск.

Такий блиск з’являвся в дівчини щоразу, коли вони робили щось дурне та ризикове. Як, от наприклад, зістрибнути з мосту вниз на банджі-джампінгу.

Вуста розтягнулися в загрозливій посмішці.

І вона гарчала, як розлючена тигриця.

Ти хочеш погратися? Ну що ж, легко! Нарешті впізнаю свою Яру.

Вася аж сам злякався своїх думок.

Свою? Свою Яру?

Та додумати не встиг.

Дівчина рвучко піднялася, та й Вася не дрімав. Схопивши тарілку, він рванув у вітальню.

Дівчина побігла за ним.

Врешті-решт, оббігши по колу майже весь дім і залишивши тарілку з млинцями в одній із кімнат, вони знову опинилися у вітальні.

Оббігши шкіряний диван та зайшовши за крісло, Вася переводив дух.

Ярослава зупинилася прямо посеред хутра перед каміном.

Вона чекала, куди ж Вася піде: направо чи наліво?

Злий жарт, доля, вважайте як хочете, але Вася побіг вліво. Дівчина кинулася йому навперейми, хлопець зачепився за хутро і повалився на підлогу.

Дівчина переможно захлопала в долоні, ще й ніжкою притопнула.

— Ага! Попався!

Хлопець різко викинув руку вперед.

Секунда — і Ярка вже сидить верхи на хлопці.

Ще секунда — і вона лежить під ним.

— Це ще хто з нас попався? Я виграв.

Обоє важко дихали.

Пробіжка будинком розбурхала друзів, вивільнила хоч трохи енергії, дала можливість думкам утекти на задній план і думати тільки про погоню.

Але зараз вони знову разом.

Знову занадто близько.

Вони піднялися.

— Я розпалю камін.

— Я приберуся на кухні.

Хлопець мовчки схилився за дровами та скіпками.

Нам треба поговорити. Так чи інакше, а це довго продовжуватися не зможе. Коли ж приїдуть усі наші?