...

Ярослава і хотіла піти до кімнати з гордо піднятою головою, але болючі ребра та синяк на стегні не дали їй цього зробити так, як вона хотіла. Намагаючись не думати про те, як зараз виглядає, дівчина пошкутильгала до своєї кімнати.

Переодягнувшись у зручні штани та футболку, вона з ногами забралася у крісло. Зрозуміла, що спати не хочеться.

А залишатися в обіймах найкращого друга — небезпечно.

Отак і сиділа, дивлячись на шалені танці снігу за вікном.

Василь зрозумів, що сам допив пляшку, лише тоді, коли з неї вже більше нічого не налилося в келих.

Ох, блін. Оце ж я задумався…

Звісно, Вася не цурався випивки. Але завжди — в малих кількостях.

Тепер перед його очима стояла напівоголена Яра з ранами на тілі. Цей образ не виходив із голови. Крутився, як пропелер у гвинтокрила.

Йому відчайдушно хотілося хоча б чимось допомогти дівчині. Чим — не знав.

Ось так і сидів перед каміном, тримаючи в руках порожній келих і пляшку, втупившись у вогонь та перебираючи різноманітні варіанти.

Раптом відчув легенький дотик.

Здригнувся.

Та потім зрозумів: у будинку, крім них із Ярою, нікого немає.

Вогонь практично догорів.

Але той вогонь, який пробіг венами обох молодих людей, тільки набирав сили.

Відклавши келих і пляшку, хлопець ніжно згріб дівчину в обійми та поцілував.

У свій поцілунок він намагався вкласти весь відчай і страх, які відчував. Ярка намагалася відштовхнути його. Але Вася не просто так займався спортом. Він міцно, але водночас ніжно тримав дівчину.

Образи болючих місць на її тілі не виходили з голови.

Я хочу її… Зацілувати всю з ніг до голови. Відволікти від того жаху, який вона пережила. Це єдине, що зараз хочеться зробити…

Ярослава не могла зрозуміти, яким чином опинилася на підлозі.

Незважаючи на всю безглуздість ситуації, незважаючи на біль, незважаючи на те, що десь там добирається її Костик, вона відчула бажання.

Як? Як так? Моє власне тіло мене зраджує…

Поцілунок був пристрасним. Таким, після якого хочеться ще і ще. І не тільки поцілунків.

Як виявилося, Вася вмів цілуватися.

Вася перервав поцілунок і подивився в затуманені бажанням очі Ярослави.

Галантність передусім.

Якщо вони це і зроблять, то тільки за взаємним бажанням. Бо тільки зараз хлопець зрозумів, що не все так просто.

Тож…

— Ти точно цього хочеш?

Запитання. Таке просте. І така проста відповідь.

Здавалося б, скажи «Так!» — і вони поринуть у вир пристрасних емоцій та палких відчуттів.

Але це ж її друг!

Несміливий голосочок у її голові відповів:

«Можливо, саме тому, що друг, можна і віддатися почуттям! Хто про це дізнається?»

— Ні.

— Ти певна?

— Так!

Не відпускаючи її з обіймів, Вася сів разом із Ярою. Хлопець і розумів, і водночас не розумів, чому вона відмовила.

— Знаєш, я вже давно хотів тебе поцілувати.

— Тільки не кажи, що ще при першій зустрічі?

— Хм… Не знаю. Але щоб дізнатися, що ж за людина перед тобою, треба її побачити, поговорити з нею і поцілувати її. Твої слова, до речі.

— Знаю. Але якщо все-таки ми це зробимо, то будемо жалкувати все своє життя.

— Невже не виникне ніколи думки: а що було б, якби?

— Виникне. І не раз. Але на даний момент, як на мене, це найкраще рішення.

— Хочу тобі допомогти. Розумієш? Не можу дивитися на тебе таку. Картинка з голови нікуди не дівається. Хочеться розмазати Адама по стінці. А Костик? Він взагалі в курсі?

— Ну… Поки ні.

— Ти серйозно? І яким, скажи мені, чином, ти думала приховати всі ці знаки на твоєму тілі?

— Вась, скажи чесно: на твою думку, це саме те місце та саме той час для розмови?

Глянувши на камін, хлопець побачив, що полум’я практично згасло. Годинник показував другу ночі. За вікном так само бушувала негода.

Адреналін завершував свою дію, гормони втихомирювалися.

І ось щось із величезною силою гупнуло за вікном.

Дівчина здригнулася.

Обережно поклавши Яру на хутро на підлозі, Вася встав, пройшов до вікна і подивився крізь нього. Через кружляння сніжинок важко було щось побачити, але він зрозумів, що ж таки гупнуло.

Величезна смерека, яка росла при вході на подвір’я, впала.

Яке щастя, що машину я залишив не біля воріт, як планував.

— Що там?

— Смерека обвалилася. Завтра будемо мати роботу. Щиро сподіваюся, що тут десь є бензопила, бо інакше з двору не вийдемо.

Бринь!

У Яри засвітився смартфон.

Костик: «Застряг на дорозі. Якийсь добрий вуйко підвіз на своїх санях до себе до хати. Ти як? Спиш? Чи знову книги читаєш?»

Яруся: «Все ок. Не сплю. Смерека впала при вході. Матимеш завтра роботу.»

Ярка хотіла дописати, що разом із Ваською.

Але вчасно схаменулася.

Це не те, що треба знати Костику. Принаймні зараз.

Адже, як виявилося, підстави для його ревнощів не такі вже й безпідставні…

— Що ж. Отеперечки я точно спати. Сподіваюся, що нічого гіршого, ніж повалена смерека, нас сьогодні вже не чекає. Бажаю добрих снів!

— Ага. Добрих… І тобі!

Яра піднялася до себе. Роздяглася. Із сумки дістала мазь. Обережно обробила всі рани на тілі. Одягнула піжаму. Увімкнула маленький торшер, позаяк останні кілька днів не могла спати без світла.

Скрутилася калачиком у ліжку.

Намагаючись нічого не аналізувати, бо голова й так крутилася від того, що тільки-но відбулося, дівчина поволі поринула в сон.