Глава 1. Перше сестра

    Кричали ельфи. Більшість була з луками, деякі з посохами, хтось з мечами. Також серед них були різні тварини, різні істоти, більшість схожі на демонів. Тільки вот всі ці ельфи відрізнялись кольором шкіри та кольором волосся. Битва була смертельна, деякі трупи були просто під ногами та їх ніхто вже не помічав. Тепер вже обличчя тіх ельфів ніхто не міг би впізнати. 

    Але десь позаду, на невеликої височині стояла ще одна, ельфійка со світлою шкірою та світлим волоссям. Вона стискала в руці свій жезл со всіх сил, в очі її майже палали від гніву та ненависті. Селеста хотіла би щоб темношкірих ельфів не існувало та її народ більше не гинув в ціх безглуздих битвах. Але в неї з загіном було завдання знайти табір нічних ельфів та знищити, щоб вони почали їх боятись та більше не з’являлись поруч з їх містами. Якщо б вони не були такими тупими, її ельфи не страждали. Якщо б, якщо б…

— Кохана, - позаду почувся тихій шепіт прямо над вухом.

— Вогонь мого серця, ти вже тут, - вона протянула руку назад, не обертавшись.

— Так, - він поцелував її руку, - Не хвилюйся, все буде добре, - він погладив іншу руку, яка сжимала жезл.

    Нарешті Селеста видихнула та трохи усміхнулась. Вона послабіла руку. Жезл впав на землю, а вона сама повернулась і опинилася в обіймах коханого. Великій загін нежити тихо, не сказавши ні слова пройшов мимо неї та потрапив в бій. Вона чула несамовиті крикі і усміхнулась ще більше. Її ельфи радісно викрикували, нежить стала шепотіти. 

    І все. В якісь то момент настала тиша. Але не надовго. Ельфи Крові стали кричать від щастя, стрибая на телах мертвих ворогів. Селеста підняла свої очі та подивилась в очі коханого. Він опустив своє обличчя до неї.

— За Орду, - в міліметрі від його губ прошепотіла Селеста.

— За Орду, - сказав Фелон та поцілував її.