***

Теплий літній вечір зігріває замерзле серце Синміна. Стара гойдалка скрипить від кожного його руху, але цей звук для хлопця неначе музика. Гарна мелодія, яка гармонією з душевним станом юнака.

Він знає, що почуття не приводять ні до чого доброго. Особливо невзаємні, бо вони вбивають тебе повільно, неначе ножі, і змушують страждати. Тихо плакати вночі у своїй темній кімнаті.

Він намагається знайти на небі сузір'я, які любив у дитинстві всім серцем. Вдивляється у небо де видніється розсип яскравих цяточок, але зараз це чомусь не вдається. Можливо Синмін просто виріс, або його втомлені, від довгого читання, очі вже не можуть побачити красу зірок. Він не знає і не намагається дізнатися.

Клацає запальничка і Кім випускає хмаринку цигаркового диму з запахом вишень. Все що парубок зараз відчуває це дика втома.

Гойдалка знову скрипить, коли він сильніше відштовхується ногами від землі. Міну завжди подобалось це маленьке відчуття вільного польоту, тому в дитинстві він доволі часто тікав з дому, щоб хоч трішечки побути на дитячому майданчику. Кім розгойдується все вище і хрипло сміється, бо зараз хлопець не відчуває нічого.

Він був подібний до картини, що вигоріла на сонці, до мертвих квітів, які засохли у вазі на підвіконні. Але Синмін добре знав, що мертві квіти більше не цвітуть.
Хлопець давно навчився ховати почуття, настільки далеко в закутках своєї душі, наскільки це взагалі можливо.

Люди стали називати його холодним та незацікавленим. В університеті мало не з першого дня прилипло прізвисько "Льодяний принц". Але з людьми, які його придумали, він не мав ні сил ні бажання сперечатися. Тому залишив все, як є, віддаючись на поталу лихій долі.

– Не добре тікати з власного дня народження. Гості засмутяться, – знайомий голос, десь збоку, змушує його загальмувати та з цікавістю глянути в обличчя свого, колись, найкращого друга.

Краще б ти за мною сумував.

– Гості впораються і без мене, тим більше я їх не запрошував. Тож мені байдуже, – знизує плечима та простягає парубку пачку з цигарками, від якої той не відмовляється.

Для мене важливий лише ти.

– Хто взагалі придумав святкувати дні народження, Хьонджіне?

– Не знаю, – знизує плечима, – але твоїм батьками такі вечірки подобаються.

– От ти і сам назвав причину моєї втечі, – гірко сміється. – Батькам подобається, а мені ні. Все просто.

– Ти міг би сказати, що не хочеш відзначати цей день саме так, – знизує плечима. Для нього все так просто, а горло Синміна стискає спазм.

– Сам знаєш, що не послухають, щоб я не говорив, – він осікається на останніх словах.

Знову забув, що вони не такі близькі, як раніше. Це усвідомлення б'є по серцю, вивертає зранену душу, наносячі нові порізи.

– Пробач я не хотів...

– Все окей я звик, – різкіше ніж хотів, перериває хлопця Мін. Та він не вибачається. На це просто немає сил.

Хтось би сказав, що Синмін перестав боротися. Змирився з тим, що ніколи не матиме й шансу приймати власні рішення. Проте, все було не так. Юнак просто чекав вдалого моменту, щоб вирватися з-під задушливої "турботи" батьків, які завжди знають, як для нього краще.

І сьогодні цей момент настав. Синміну вісімнадцять, а завтра він залишить свій рідний дім. Сумки вже давно спаковані, але ні мама, ні тато про них не знають. Вони, як завжди, занадто зайняті, щоб цікавитись такими речами.

Куди він піде? А чорт його знає, лиш би подалі звідси. І від не розділених почуттів до Хьонджіна, які з'їдають його вже не один рік. Зізнаватися хлопцю він не планує, бо і так болю в житті вистачає. На позитивну відповідь Кім навіть не розраховує. Він не настільки наївний.

– Про що думаєш? – тихо питає Джін, розхитуючись на гойдалці, яка скрипіла навіть більше ніж Синмінова.

– Про те, що я не бачу сузір'я, – він не любив брехати, але й всю правду розповідати не хотілося.

– Прямо над тобою Велика Ведмедиця, а трохи далі Мала, – юнак вказує пальцем на зірки, які й справді вишикувалися в ряд. – Це все, більше я не знаю.

Синмін всміхається вперше за багато часу, майже щиро. Причиною його усмішки завжди був Хьонджін. Лише він.

– А раніше розповідав мені історії про них майже не щодня, – дорікає не злісно.

– Тому, що ти хотів слухати. Бо я шукав ці історії для тебе, – шепоче так тихо, що Кім ледь може розчути його слова крізь скрип гойдалки.

– Нам варто повертатися, – він підіймається та йде в бік дому. Зараз не вдалий час для цього. І ніколи не буде вдалим.

– Ти ж чув усе, що я сказав, – голос твердий і рішучий, як ніколи. – Чому продовжуєш мене ігнорувати, Синміне?

– А що зміниться, якщо я припиню це робити? Скажи мені, Хьонджіне? Я не мрійник, а реаліст і ти теж повинен ним бути. Інакше ти не виживеш у цьому світі, – грубі слова вириваються швидше ніж Кім встигає себе стримати.

Ось воно. Емоції, які накопичувалися клубком в його душі рвуться назовні. Це дуже-дуже погано.

– Ти віддалився від мене. Нічого не пояснив, і я думав, що зробив щось не так. Думав, що мої дії чи вчинки ти зрозумів неправильно, подумав, що я... – він замовкає, судомно видихаючи.

Синмін мовчить, склавши руки на грудях. Він не очікує занадто багато, але Хьонджін знову його дивує, вибиваючи своїми словами залишки повітря з легень.

– ... Закоханий у тебе... – видихає, опустивши голову додолу, – ... Так я закоханий у тебе. І не можу впоратися з своїми почуттями, бо схоже тобі я недовподоби. Тож добре, що ми вже не такі близькі, і мені буде легше забути тебе, але я вважаю що ти має право знати про мою симпатію.

– Дякую, – це все, що може вичавити з себе Кім.

– Не варто, – гірка усмішка, з'являється на його вустах, коли Джін дивиться на Кіма знову.

– Дякую, що любиш мене, – провадить він далі. – І я... Насправді причиною того, що ми віддалилися, стали мої геть не дружні почуття до тебе, Хьонджіне. Проте, зараз якби сильно я не кохав тебе не можу піддатися цим відчуттям. Не тепер.