Глава 11

У жовтні прокинулося справжнє літо, ранки хоч і віяли прохолодою, проте вдень можна було сміливо засмагати на пляжі. Більшість молоді, так і робила, але не я, в мене замість моря – були бурхливі хвилі нескінченої роботи – перевірка та підписання особових справ, участь в координаційних нарадах, тендери…

Так, в моєму житті відбулися позитивні зміни: по-перше, я успішно пройшла конкурс та погодження в Мінсоцполітиці і була призначена на довгоочікувану посаду заступника начальника управління, а по-друге, ми з Євою перебралися в нове житло без виселення на літо, звісно не без допомоги Гліба Аркадійовича, який порекомендував нас своїй знайомій – лікарці патологоанатому, яка виїхала на роботу до Канади в пошуках кращої долі і як раз була не проти, щоб за її двокімнатною квартирою в Одесі, а головне за попугою Манею хтось подивився на час її тривалої відсутності.

Моя шефиня, ще була не в курсі моїх фізіологічних змін, тому переконавшись в тому, що я із твердою впевненістю справляюсь з поточними справами, втекла у відпустку – поїхала зі своїм Панасюком похизуватися апетитними формами перед гарячими африканськими хлопцями до Шарм ель Шейху. Жанна Петрівна звісно не досконалість, але шедевр ще той, вона живе за принципом: один раз в тиждень будь собою, в інші шість днів – відновлюй репутацію!

Я сиділа в шикарному кабінеті заступника начальника управління, на великому столі якого стояв наворочений комп, а за ним виглядало зручне шкіряне крісло. Все підвіконня буквально рясніло вазонами: від звичайної псевдо-пальми драцени до вишуканої чорної орхідеї, які перейшли до мене у спадок від колишньої заступниці, що на теперішній час була у декреті. Але все це не на довго, через декілька місяців, приблизно в кінці січня я теж піду у схожу відпустку – по вагітності та пологах.

Богомолов після нашої останньої «приємної» розмови подзвонив мені лише декілька разів, на дзвінки якого, я звісно не відповіла, після чого він пропав зовсім: ні слуху, ні духу. Постійно аналізувати «гідний»-огидний вчинок Саші для мене було просто неможливо, тому я вирішила цю людину повністю викреслити зі свого життя та своїх думок, ніби відформатувати вірусну флешку.

Зосередитись на робочому місці над вивченням тендерних пропозицій було просто неможливо (і як моїй попередниці це вдавалося?!): безкінечні телефонні дзвінки, безперервне паломництво бабусь та бухгалтера із документами на підпис до кабінету, і вже під кінець дня я відчувала себе, наче жмих від апельсину на насадці соковижималки. Але розслаблятися мені було ще рано: попереду підготовка до уроків, співи в ресторані та тренування до змагань у всеукраїнській олімпіаді серед державних службовців, про які на днях повідомив мені начальник управління фізичної культури та спорту.

Єва, як справжня нянька, піклувалася про моє здоров’я та правильне харчування, готуючи фруктові смузі та каші з восьми злаків. Коли я повідомила їй звістку про те, що їду на змагання з шахів до Ужгороду, бабуля розійшлася не на жарт:

– Наталю, ти мені здавалася розумною дівчиною, але твої деякі легковажні вчинки просто зводять мене з розуму! Я вже мовчу про те, що ти працюєш, як скажена: тягнеш на собі, неначе віл, три роботи та ганяєш по місту на велосипеді, ти ж ризикуєш не лише своїм здоров’ям, а й здоров’ям свого малюка, невже ти цього не розумієш? – Єва розмахувала руками і ставлячи на плиту каструльку з компотом із сухофруктів, зачепила черпак, який лежав поруч на приставному столику, і який за законом фізики із гуркотом впав на підлогу.

– Євочко, але ж вагітність – це не хвороба, я не хочу всі дев’ять місяців пролежати у ліжку, - почала я наводити їй аргументи свого бачення здорового способу життя і папуга Маня в знак солідарності за мною в такт повторила, - не хочу, не хочу!

В цілому перший триместр вагітності проходив дуже насичено: всі робочі дні, я крутилася, не як білка в колесі,  скоріше, як хатній хом’ячок, який із круглими щічками та боками вправно перебирав лапками, а ввечері відчувала усі «переваги» токсикозу вагітних.

Від уроків в школі під тиском бабулі я все ж таки відмовилася, адже дійсно відчула, що мене вже на все не вистачає. Від співів в ресторані мені теж прийшлося самоусунутися, оскільки переживати стреси від різних п’яних клієнтів «суцільне задоволення». Я з власником ресторану ледь домовилася про свій останній виступ, повідомивши його про свій делікатний стан, на що він лише важко зітхнув, наче від невідворотної стихії, дістав тоненький білий конвертик із шухляди свого робочого столу і сумно промовив:

 – Бажаю тобі максимального щастя, і пам’ятай, що для тебе мої двері завжди відчинені!

Його слова тепер я промовляю, як мантру: я буду максимально щаслива і якщо народиться в мене син, то назву його Максимом!

Про свій останній робочий день у ресторані, який пройшов не без пригод, я все ж таки не відважилася розповісти для Єви, інакше в неї б точно стався інфаркт. Ми тоді, як раз співали із Ромчикoм пісню на англійській мові про квітень та жовтень, про ненависть та кохання, про світло та пітьму, коли в ресторані голосно святкували якесь свято чоловіча компанія ( як потім стало відомо, то були працівники «в погонах»). Один з них, вже як то кажуть, будучи добряче на підпитку, підійшов до нас і почав нахабно вимагати, щоб ми, як вокалісти негайно виконали його пісню. Рома відразу припинив виконувати нашу спільну пісню і почав розпитувати в п’яного чоловіка, що саме той хоче почути, але той ані оригінального виконавця пісні, ані толком слів не знав, щось своє наспівуючи: «на-на-на, тищ-тищ… і крізь туман… на-на-на».

Я, будучи вкрай обурена, зухвалою поведінкою цього молодого чоловіка, з люттю промовила: