Глава 6

Повітря в аудиторії затремтіло від особливої модуляції мого голосу, здається, навіть в ефірі зникли перешкоди.
– Що за маячня? Яке ще перескладання тесту? – проревіла я і хотіла вже кинутися розлюченою риссю на Богомолова та роздерти своїми довгими нафарбованими нігтиками його гарненьку мордочку.
Проте мій сьогоднішній наряд повністю позбавляв мене маневреності. На мені була вишукана яскраво-червона сукня з вишивкою на рукавах, яка вигідно підкреслювала мої явні переваги – мій шикарний «памела-андерсеновський» бюст. Виляючи «кардашьяновськими» стегнами, я в елегантних лакованих чорних туфлях на високих підборах підійшла впритул до нашого Гуру-Професора. 
Враховуючи, що Саша був достатньо високий, то з моїм маленьким ростом я дивилася на нього, як на небожителя, проте зараз чарівні туфлі дарували мені не лише високий зріст, а й надію та впевненість у своїх силах.
– Де моя перевірена робота? Я негайно хочу із нею ознайомитися, - від страшенної несправедливості та роздратування, я відчула, як в моїх жилах запульсувала кров. 
 Богомолов ледве відірвавши свій погляд, який, як магніт до холодильника, приклеївся до моїх грудей, повільно попрямував до свого столу.
Після декількох хвилин безрезультатних пошуків серед паперів, він тихо, але твердо промовив:
– Вона, на жаль, залишилася в моєму кабінеті. Тому прошу!
Ледве стримуючись від того, щоб не надавати стусанів цьому Світилу тендерних торгів, я короткими перебіжками попрямувала за ним. Ох, треба негайно відновити заняття боксом, бо немає куди виплеснути свої емоції, так би грушу хоч потовкла.
Зайшовши до просторого кабінету Богомолова, я чомусь не здивувалася його пафосності. В ніс відразу вдарив різкий запах сандалового дерева, мабуть запалює ароматичні палочки. Біля вікна стояв важкий, лакований коричневий, очевидно з дубу, стіл та велике чорне шкіряне крісло на коліщатках. На столі, як на ярмарку Гешефту, була розкинута ціла виставка сувенірів, видно ще той екзотерик — статуетка у вигляді металічного грошового дерева, дерев'яний слон з золотистою накидкою та піднятим до гори хоботом і купа інших дрібничок.З правої сторони стояв родич крісла – шкіряний диван та маленький скляний журнальний столик на якому стояла маленька мисочка з горішками. Мабуть ці горішки, як в одному кіні, «колекціонують» пенсіонери, які з’їдають всі шоколадні цукерки, але за відсутності міцних щелеп, просто складають назад у мисочку замість солодощів. І чого варто було очікувати, півстіни було завішано нагородами у рамочках.
– Може кави? – поцікавився раптом Саша.
– Ти знущаєшся наді мною чи що? Віддай мені негайно мою роботу, я піду писати на тебе скаргу, - промовила я.
– Ха-ха, - голосно розсміявся диявольським сміхом він, - кому ти писати збираєшся, між іншим, директор навчального центру – мій батько, тому…
 Ну, все! Мій, як то кажуть, терпець увірвався! Зараз я тобі трохи підрихтую носа, пихатий та самовдоволений татусів синочок! Правда ніс в нього, ох який гарний, прямо точений, милувалась би вічність, але нічого, я це виправлю!
Я, немов кішка, хитро посміхаючись, тихенько підкралася до нього і щосили замахнулася,  щоб нанести удар по милому обличчю спадкоємця навчального комплексу.
Доля секунди, і Богомолов зробив якийсь невловимий жест від якого я зненацька опинилася притиснутою спиною до його грудей. Це було так несподівано, що я цілком не зрозуміла, як йому вдалося мене заблокувати, я абсолютно не могла поворухнути руками, ніби опинилася у щільній пастці із кам’яних м’язів. 
 – Негайно припини махати руками! – злісно прошипів мені прямо в ухо Богомолов, схиливши свою голову.
Від частого дихання, викликаного гнівом та страхом, мої груди постійно здіймалися вверх. І несподівано Саша притиснувся до моєї скроні своєю гарячою, ідеально виголонею щокою та завмер. Я на мить затамувала подих. Що буде далі?
    За інших обставин мене б накрила з головою безмежна хвиля задоволення, адже відчувати його руки, груди, мужній мускусний запах і те, що знаходиться нижче екватора було просто неймовірно приємно. Він міцно тримав мене за зап’ястя, наче представник правоохоронних органів, що затримав злісного дебошира та хулігана. Я на мить уявила, що з таким би успіхом він міг би стиснути мої груди. Тільки від цієї думки тілом прокотилася тепла хвиля збудження. 
Так, стопе! Цей хлопець негідник, який звик вважати себе центром Всесвіту, до того ж він мене образив привселюдно і повинен понести кару, яку заслужив.
    – Відпусти мене, я вже заспокоїлася, - тихо промовила я.
    Він не поспішаючи, відпустив мої руки і попрямував до столу.
– Я думав, ти зрадієш, - промовив він, - ще б один день побули разом.
– Агов, хлопче, тобі часом кондиціонером голову не надуло? Про що ти говориш? – я знов почала швидко закипати, як тефалівський електрочайник.
– Ось твій сертифікат, тримай, - він витягнув із чорної шкіряної папки білий картонний папірець. – Ти все правильно відповіла, навіть не допустивши жодної помилки. Ти надзвичайна дівчина і мене зачарувала, мені б хотілося ближче тебе пізнати…
    Ох, як було б чудово, якщо б цей бридкий, мерзенний тип мене поцілував. Мабуть він це робить дуже вправно та вміло. Я чомусь ні на хвилину не сумніваюся в тому, що цей мачо щодня відточує свою майстерність з яскравими та розкутими дівчатами. А ще б побачити Сашу на морі в одних лише плавках, як його потужне тіло блистить на сонці від крапельок морської води, м’язи грайливо перекочуються під загорілою шкірою, мокре волосся зачесане назад. Проте я тверезо оцінювала ситуацію і розуміла, що, на жаль, спільного в нас нічого не може бути.
    – Сашо, я щось нічого не розумію! Ти мене образив при всіх, назвавши ледве не розумово відсталою, а тепер говориш мені компліменти, щось воно не суміщається, як огірки з молочком та безтурботний сон. Вчора, до речі, я тебе бачила з білявкою, яка разом зі мною проходила тут навчання, у центрі Києва. Що ти на це скажеш? А?
– Що ти до мене не байдужа, - посміхнувся він та підійшовши до мене, зненацька поцілував мене в губи.
    Від ласкавого та чуттєвого доторку його губ, я вся затремтіла, як березове листячко від вітру, по спині заструменився пронизливий холодок, дихання почастішало незалежно від моєї волі.
    Щоб ти провалився, пане Богомолову!
    – Наталю, я ж бачу, як ти постійно на мене реагуєш! То чому ти мене уникаєш? – Саша знов втупився поглядом на груди, які бурхливо здіймалися, і як на зло мені ніяк не вдавалося заспокоїтися. Через його надмірну близькість, сміливі доторки та п’янкий запах, я часто дихала, неначе завзятий курець після спринтерського бігу і нічого не могла вдіяти.
    – А як же білявка? Вже забув? – нагадала я йому, хитро посміхнувшись.
    – Господи, яка ще білявка? Ярина – моя стара знайома, вона раніше в Києві працювала помічником адвоката і ми частенько з нею по роботі перетиналися в судах, а зараз вона вже заміжня і живе в Білій Церкві. А де ти мене бачила? Ти шпигуєш за мною чи може все таки ревнуєш мене, зірочко? – і Богомолов знов, щоб закріпити свій успіх, міцно стиснув мене в обіймах та пристрасно поцілував.
    Від цього довгого поцілунку я відчула неземне блаженство, голова запаморочилася та земля буквально упливла з-під ніг. Настільки гострим було задоволення, що я наче морозиво на гарячій плиті миттєво розтанула  та повисла на шиї Богомолова. Я здавалося раптом сильно захмеліла від його поцілунків, як від теплого шампанського, мені хотілося ще і ще! І якщо б не міцні обійми Саші, я б давно вже сповзла на підлогу.
    – Поїхали зі мною в ресторан, щось поїмо, - цілуючи мене в шию і плавно спускаючись вниз до грудей, він з паузами на поцілунки прошепотів, - інакше я тебе з'їм прямо тут моя духмяна булочка.