Глава 3

Обмін репліками між мною та Ромою тривав би нескінченно, але завдяки моїй Женев’єві – місцевому дипломату у спідниці, яка володіє навичками блискавичного вирішення конфліктних ситуацій, ми врешті-решт знайшли спільну мову. Я і Роман зійшлися в головному – у своєму відношенні до музики, ми почали розуміти один одного без слів і так само закінчувати думки один одного. Недаремно кажуть, що музика єднає серця, але це був дует не такий пристрасний, як у Аль Бано та Роміни Пауер, а скоріше, як у Емі Лі та Бена Муді із гурту «Evanescence» («Ефімерність»), він грав із шаленою експресією на гітарі, а я не гірше за його гру співала сопрано.

– Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна, буде пити – не п’яніти від дешевого вина… - так душевно виконував Ромчик, а я в унісон йому підспівувала.

– Ні-ні-ні… Так справа не піде, - бабуля махнула своєю витонченою ручкою в знак протесту, - Досить сумних пісень, мені драми в житті вистачає, а ну Ромчику, зіграй-но мені щось пристрасне, запальне, наприклад, якусь іспанську мелодію.

Рома почав плавно перебирати струни, видаючи шалений ритм кориди, від якої моя Єва вже не могла спокійно сидіти на місці. Вона хутко побігла в кімнату, і за декілька хвилин, переодягнувшись у пишну спідницю, що ніби пінилася воланами, почала в ній витанцьовувати, як істинна експресивна іспанка.

О, це було щось неймовірно! Танок-імпровізація! Танок-емоція! Танок-виклик, прямо виклик долі, що вона ще здатна до чогось більшого! Невже це моя Єва? Якій вже шістдесят із хвостиком?

Потім, Ромчик почав грати фламенко і Єва плавно перевтілилася у спекотну Кармен, якій лише не вистачало червоної, як кров троянди, зажатої в зубах, але цей чаклунський погляд, здригання плечем так, ніби серце завмирає від передчуття такої щемливої таємниці! У такому феєричному дійстві я виконувала не менш важливу роль пальмеро – людини, яка вибиває ритм. Спочатку я ритмічно плескала в долоні, а потім почала відбивати дріб руками на кухонній табуретці.

Мої збори у відрядження пройшли досить швидко. Вже о дванадцятій годині ночі бабуля разом з Ромчиком посадили мене на рейсовий автобус «Одеса-Київ», який за сім годин мав доставити мене до столиці.

 – Ну, що Арбєнчіку, - промовила я до Роми, в якого було прізвище Арбенін, прямо, як у моєї улюбленої співачки Діани Арбеніної. – До нових зустрічей, була рада знайомству!

     В очах бабулі промайнув хвилькою смуток, але за декілька секунд в них вже горіли бенгальські вогні.

– Так, Наталю, веди себе там… вільно!!! – посміхнулася вона. - Вже настав час трохи розслабитися, а то все робота, робота, і ніякого особистого життя!

– Євочко, не сміши мене! Я їду всього на три дні!!! Яке там особисте життя?! На мене, між іншим, у Києві чекає навчання, за результатом якого, слід скласти підсумкове тестування та отримати сертифікат, там все серйозно!

– Ой, та я тебе благаю, в тебе є смертельна зброя: молодість та шалена чарівність… - хитро підморгнув правим оком, посміхнулася бабуля.

    Ех, моя Женев’єва, мабуть ще Нострадамусом на півставки може підробляти! Адже, як вона могла передбачити, що в Києві я зустріну саме Його?

   Автобус рушив з місця, я на останок помахала Арбенчіку та бабулі і важко зітхнула, оскільки в таку спеку їхати куди-небудь для мене, то справжнє випробування, наче брати участь у шоу «Останній герой».

      Всю дорогу до Києва я майже не спала, так як на зупинках салон автобуса перетворювався на мурашник: хтось виходив, хтось заходив і все це супроводжувалося штурханиною, голосним спілкуванням та сварками із водієм з будь-якого приводу.

    Я одягнула навушники та ввімкнула на планшеті французьку кінокомедію, цікавий сюжет  якої дозволив мені трохи відсторонитися від неприємних моментів.

   Раптом мені в носа вдарив, наче ядерна бомба, страшенний перегар. О, ні! І так, немає чим дихати в автобусі, а тут ще й це!

  Я скоса глянувши, побачила по праву сторону нового сусіда – молодого хлопця, років двадцяти п’яти. Доволі симпатичний, але жахливий запах від нього перекреслював усі його позитивні якості.

– Андрій, - представився він. – А тебе, як звати чарівна незнайомка?

– Наталя, - витягнувши одного навушника з вуха та натиснувши на паузу на плейєрі, де йшов фільм, промовила я у відповідь.

  Потім Андрій в мить став розкутим, поклав нахабно свою руку прямо мені на праве коліно, і прошепотів:

– Наталочко, ти така апетитна, як яблучна шарлотка, така ж пухкенька, кругла та пахнеш ваніллю, - він жадібно втягував своїми ніздрями залишки вільного кисню і притулився до моєї шиї.

   Я сіпнулася від неприємного доторку його рук, наче приставили до ноги розжарену праску.

– Негайно прийми руку, - голосно промовила я, оскільки присутність та зухвалість цього типчика мене вкрай дратували.

   Після того, як Андрій проігнорував моє прохання та протягнув вже руки до грудей, я не витримала і щосили дала йому ляпасу.

– Ще раз, хоч пальцем доторкнешся до мене, отримаєш таких стусанів, що тобі й не снилися, - злісно промовила я, - я між іншим, декілька років займалася тайським боксом, муай-тай, тому краще тобі не знати усю техніку ударів цього бойового мистецтва, - від люті моє обличчя палало і я вже готова була битися не на життя, а на смерть.