Глава 1

Липневі ранкові промінчики сонця ніжно торкалися мого далеко не ідеального тіла. Я лежала на тапчані, загорнувшись у червоне прозоре парео, оскільки соромилася своїх складок на тілі, які були не такими «няшними», як у мого собаки шарпея Ероса, що співав не гірше за самого пристрасного італійця Рамазотті. Спостерігаючи за сонячними відблисками на блакитній поверхні дещо бурхливого моря, але який видавав сьогодні аромати свіжого кавуна, я уявляла собі загадковий світ Бомбею, про який захопливо оповідав Грегорі Девід Робертс. Раптом «Шантарам» у навушниках стих і на екрані телефону заблимало «Ж.П.».

Оу, ні! По спині пробігся галопом неприємний холодок. Дзвінки з роботи під час відпустки, як дзвінки з того світу. Сьогодні тільки перший день моєї довгоочікуваної відпустки, а телефон вже гарячий від вхідних дзвінків Ж.П.

Ж.П. – Жанна Петрівна, моя «керівниця», яка очолює управління соціальної політики, в якому я вже третій рік поспіль працюю на державній службі, на посаді головного спеціаліста – юрисконсульта. Заробітна плата там, правда, як кіт наплакав, а ось обов’язків – хоч відбавляй. Кожен мій ранок в управлінні розпочинається зі слів: «Наталю – ти ж юрист! Повинна знати таке! А ну швиденько підкажи мені, як тут краще вчинити….». Проте вже в роботу повністю втягнулася і виходити із зони комфорту не бажаю!

Ось і зараз, щойно мені вдалося буквально вирвати зубами два тижні щорічної відпустки, щоб забрати бажану допомогу на оздоровлення, як вже в управлінні здійнялася справжня некерована паніка, наче перед введенням в країні надзвичайного стану.

 – Доброго ранечку, Наталю! Як в тебе справи? – хвилястою папужкою «прочирікала» шефиня.

Чомусь мені одразу пригадався епізод із кінострічки Балабанова, де головний герой був здивований тим, як американці цікавилися в нього, як він поживає, хоча в дійсності, це абсолютно нікого не цікавить, оскільки це робиться просто так для вигляду, у світі взагалі усе робиться просто так, окрім грошей. Так і моя Жанетта, керівник, була вкрай зацікавлена тим, щоб я негайно прибула на роботу і прийнялася вирішувати усі її невідкладні завдання, а не тим, як у мене в дійсності справи.

 – Але, Жанно Петрівно, - намагалася я вставити хоч слово в бурхливий потік її емоційної тиради.

Зненацька прямо над вухом, ніби головний виконавець опери «Травіата», тенором проспівав: «Хто бажає гарячу, і таку солодку, прямо сахарну…(зробивши театральну паузу)… кукурудзу!». Сміх пронісся стрімкою хвилею поміж рядами відпочиваючих на пляжі, але чомусь мені було зовсім не до сміху.

В голові вже сформувала «уявний» витяг аргументів того, щоб не виходити сьогодні на роботу і збиралася донести його до вух енергійної начальниці, як невідомо звідки, намалювалися сильні руки хлопця африканського походження, що схопили мої ноги і почали активно робити мені масаж стоп.

– Перестань мені чесати, - злісно прокричала я на хлопця, якому краще було б зніматися у рекламі зубної пасти, адже його широка та щира посмішка буквально засліплювала своїм білосніжним сяйвом.

– Не зрозуміла, - образливо промовила шефиня.

– Вибачте, то не Вам, - не втримавшись від комічної ситуації, я посміхнулася, - я хотіла Вам сказати, що сьогодні ніяк не зможу вийти на роботу…

– Нічого не знаю, - не давши мені закінчити речення, протарахкотіла Жанна Петрівна, -  ти маєш забрати документи на відрядження і завтра поїхати у Київ на навчання з питань організації та здійснення публічних закупівель. Через тиждень розпочинаємо ряд тендерів, треба, щоб ти була обізнана у цій сфері, як то кажуть від «А» до «Я».

– Але я не можу, в мене навіть немає за що поїхати у Київ! Ви ж не дасте мені «відрядні»? - зробила я мляву спробу відмовитися.

–  Наталю, негайно їдь на роботу, усе обговоримо! – тиснула на мене Петрівна своєю управлінською владою.

– Ну, я справді не можу…

– Так, Наталко, якщо ти зараз не приїдеш, то про моє добре ставлення забудь! Можеш тепер і не сподіватися на свої постійні «відпрошування» та більший відсоток премій! – суворо проричала, неначе левиця, Жанет.

Ех, шефиня завжди права! Якщо не права, читай попереднє речення!