Пролог

Спочатку вона ще не знала звуків вибухів. Живучи в самому центрі, вона була ніби відгороджена від того, що вже відбувалося на околицях міста. Але невдовзі тиша зникла назавжди. Згодом, коли до ракет додалися дрони, кожна ніч перетворилася на випробування. Від страху в грудях стискалося, і фізичний біль розливався, опускаючись до самого живота. Сирени вили щоп’ятнадцять хвилин, не даючи заплющити очі. Страх гнав із ліжка в коридор — хоч він і не міг врятувати, але там, подалі від величезних вікон «сталінки», було спокійніше. Сидячи на підлозі, вона читала звіти, слухала проліт «шахедів» і бачила в небі моторошне заграво, яке не раз освітлювало її квартиру. До ранку майже не спала, бо тепер розуміла: її дім більше не є тихою фортецею, вона, як і всі, перебуває в небезпеці.
Після кожного відбою вона намагалася хоча б на кілька хвилин заснути, адже вранці знову треба було підійматися, щоб іти на роботу. Прокидаючись, вона звичним рухом ішла на кухню, варила каву і читала новини, але того колишнього психологічного ефекту затишку вже не було — спокій назавжди розчинився у тривозі.
На роботі, працюючи чоловічим майстром-барбером, вона знаходила порятунок у спілкуванні з клієнтами. А вже коли вночі лягала спати, їй почали снитися дуже дивні, віщі сни. Спочатку вона не могла зрозуміти, чому їй постійно ввижаються собаки, але згодом усвідомила: вони приходять лише напередодні масованих атак. Вона поділилася цим передчуттям із колегами, і коли з’ясувалося, що це дійсно працює — сни щоразу справджувалися — це стало для них особливим маркером. З часом, приходячи на роботу, вона вже не дивувалася, коли дівчата з салону замість звичного привітання тривожно запитували: «Тобі сьогодні не снилися собаки?». Це стало їхнім спільним сигналом, негласним попередженням перед небезпекою.
Кожен день минав у схожому ритмі: купа сирен, робота, короткий похід до магазину — і знову тривожна ніч. Вона звикла до цього графіку, хоча спокій давно залишився в минулому. Одного разу, коли вона була на роботі, почався сильний обстріл. Буквально за стінами салону пролунав жахливий вибух — ударна хвиля була такої сили, що шибки вмить повилітали. Цей момент вона пам’ятала дуже туманно: у пам’яті закарбувалися лише перекошені від страху обличчя дівчат, а у вухах ще довго стояв нестерпний гуркіт і дзвін розбитого скла. Зате, коли все стихло, одна з колег, важко дихаючи, промовила: «Ну ти й даєш... Ти ж у той момент не розгубилася: хапала всіх за руки, підхопила мене і тягла в коридор!». Тільки тоді вона усвідомила: у вирі хаосу вона інстинктивно рятувала не лише себе, а й усіх, до кого могла дотягнутися.
Так тривало майже три роки. Син телефонував щодня і дуже хвилювався, наполегливо просячи її приїхати до нього. Вона ж навідріз відмовлялася: не могла просто покинути Україну. Ніколи в житті вона не планувала переїзд за кордон — вона жила щасливо у своєму рідному краї, і їй було тут добре. Навіть коли почалася війна, хоч було страшно, саме рідна земля давала їй сили та надію. Проте наполегливі прохання сина врешті-решт змусили її здатися.
Тепер, на чужині, кожен ранок починається так само — з кави з молоком та новин. І навіть тут їй продовжують снитися ці собаки. Щоразу, прокинувшись після такого сну, вона хапає телефон і пише близьким, благаючи їх берегтися та не нехтувати сиренами. Вона щодня рахує дні до омріяної зустрічі.
Її душа рветься назад. Попри те, що син мріє, аби вона залишилася поруч назавжди, вона поступово готує його до того, що все одно повернеться в Україну. Вона відчуває, що повернення близько. Не вагаючись ні хвилини, щойно все закінчиться, вона поїде додому. Адже де народилася, там і згодилася, і лише рідна земля здатна дарувати їй справжнє щастя та спокій.