Взуті сюди не ходять

Жила-була собі маленька дівчинка, і було у неї двоє маленьких дівчат. Жили вони у несвоїй квартирі, за яку платили чужим людям, які не хотіли працювати. А дівчинка-мама працювала. Бо мусила. Бо не могла не працювати.

Потрапила вона у цю квартиру, бо повірила одному хлопчику. Їй здавалося, що то – хлопчик-сонечко, хлопчик-райдуга і що принесе він їй щастя і заллє її життя світлом, усмішками і щоденними букетиками із солодких поцілунків.

Але хлопчик насправді був тінню. І тінь не любила світла, райдуги і букетів.

Ця тінь забила вікна у квартирі дошками. І дівчинка-мама вже ніколи не бачила сонця і райдуги.

***

У маленької дівчинки-мами були дівчата-донечки. Вони були чарівниці. Вони могли запалювати іскри. Сипали вогниками на підлогу, меблі світилися від спалахів, а в повітрі висіли гірлянди радісних усмішок. Але іноді дівчата-донечки ставали злими чарівницями. Вони відкривали свої чарівні ротики і видували чорні-чорні хмари. Хмари заповнювали квартиру, і лився рясний-рясний дощ. Дівчинка-мама так сильно не любила дощ. Вона не розуміла, чому маленькі дівчата так люблять поливати її дощем.

Хлопчик-тінь приходив у квартиру щодня. Він приходив у мокрих і брудних черевиках. Він любив топтати килим, який дівчинка-мама щодня ретельно пилососила, посипаючи іскрами, що сипалися з її струджених рук. Хлопчик-тінь приносив із собою відра холодної води, а з рукавів діставав чорні полотна, якими завішував сонячні картини, які так старанно щодня вимальовувала дівчинка.

***

Дівчинка-мама вже давно не сміялася. Вона настільки забула, як це, що усміхальні м’язи її обличчя атрофувалися. Але так було не завжди.

Раніше дівчинка не була мамою. Вона була милою, вона сяяла, і промені пробивалися крізь її зовнішню сутність.

Вона читала книжки і вірила у романтичні фільми. Їй здавалося, що вона неодмінно зустріне хлопчика-райдугу, і вони зів’ють гніздечко на сонячному березі моря. І між ними ніколи не стоятиме стіна непорозумінь, які були в її сім’ї із самого дитинства.

Вона скінчила університет, і далі вірила, що зустріне свого сонячного хлопчика. Вона працювала. У неї був колектив. І всі довкола казали: ти така сонячна!

Але вона була самотня. Вона хотіла ділитися тонкощами переживань світлої душі. А може, вона була просто ще дуже маленька і сама не знала, чого хотіла.

І ось нарешті вона зустріла Його. Він укрив її собою і заслонив усе, що було чи опинялося довкола. Вона думала, що то такі його промені ясні. Що крізь них нічого не видно. Але це все їй здавалося. Це була така темна тінь, що вона не могла роздивитися за ним і навколо нього геть нічого.

І от він забрав її від усіх. Посадив її у квартирі, закривши від неї будь-яке світло. І півморок назавжди став її щоденним супутником.

У них з’явилися дівчатка-донечки. Спершу одна, а через рік – друга. І дівчинка стала мамою.

***

Вона не одразу зрозуміла, що стала мамою. Її світ так сильно перемінився, і так одразу все стало іншим. Світла і усмішок в її житті більше не було. Навколо неї завжди вилися хмари й тіні, і здавалося, що поряд (або навіть у ній самій) весь час пульсує морок.

Дитячі крики глушили в дівчинки доросле сприйняття життя. А це було зовсім незвично. І до всього ж боляче.

Дівчинка розглядала в дзеркалі тіні своїх очей і не вірила, що вони  колись – і постійно – випромінювали щось енергійне і напрочуд дивовижне.

Одного разу вона востаннє пошукала в дзеркалі тих світлих очей і, не знайшовши, вирішила забути, що вони колись були. Вона вирішила, що це марево, марево її пам’яті, яке, переплутавши світло і тіні, обманює її. Адже не міг її обманювати хлопчик-райдуга. Отже, маревом була її власна пам’ять.

А дівчатка-донечки лили дощі, чим дратували хлопчика-тінь. А вона, щоб догодити йому, задобрювала дівчат.

Хлопчик-тінь дедалі більше виявляв свою сутність. І сутінки щоразу більше вкривали неїхню квартиру. Він заборонив дівчинці дивитися у вікна. А потім і взагалі забив їх дошками, аби світло не потрапляло до звичного і приємного для нього мороку.

***

Дівчинці здавалося, що у них сім’я. Вона прала білизну при світлі лампочок денного освітлення і співала пісні. Вона вміла гарно співати. Колись. З часом вона почала забувати мелодії.

Дівчинка готувала борщ. Спочатку сипала приправу з усмішок. Шарілася, коли бачила хлопчика, і сипала сонячні зайчики до каструлі. Але в квартирі всі любили полювати на зайчиків. Дівчатка-донечки бігали за тими зайчиками із сачком, а хлопчик-тінь полював на них із рушниці. І зайчики почали вимирати. А на їхньому місці загніздилися змії – страху, відчаю і смутку. І борщ у дівчинки став несмачним, бо посипала вона його тими зміями.

Дівчата-чарівниці чаклували по шафах, на підлозі, по столах і стелі. Вони все довкола перетворювали на дощ. Звідусіль стікала фарба надій і сподівань. Дівчинка засумувала. Вона вже не знала, де закінчилися її світлі сни.