VII. Правда

Є речі, які людина носить у собі так довго, що вони починають здаватися частиною тіла. Ярослав носив свою рік і чотири місяці.

Він розповів Яні одного вечора — без попередження, посеред іншої розмови, ніби слова самі знайшли вихід, поки він не встиг їх зупинити.

— Того дня вона мені телефонувала.

Яна одразу зрозуміла, про який день. Не перепитала.

— Я не взяв слухавку, — продовжив він. — Я був на нараді. Подумав — передзвоню після. Відклав. А потім...

Він зупинився. Горло перехопило — як завжди, коли він підходив до цього місця в пам'яті. Зазвичай він тут зупинявся і йшов убік. Але сьогодні пішов далі.

— Потім мені зателефонувала її сестра.

Тиша.

— Я не знав, — сказав він, і в голосі вже не було нічого рівного. — Я не міг знати. Але я щоразу думаю: якби я взяв слухавку. Якби почув її голос. Може, вона б сказала щось важливе. Може, я б встиг щось сказати. Може, це нічого б не змінило — але принаймні вона б знала, що я тут, що я чую. А так вона телефонувала — і я не відповів. Я не взяв слухавку.

Голос у нього зламався на останньому реченні, потекли сльози. Він не намагався це приховати.

Яна мовчала довго. Не незручно — а так, як мовчать поряд із чимось, що не потребує слів одразу.

— Ти не міг знати, — сказала вона нарешті. — Це не провина. Це біль — але не провина. Це різні речі, хоча вони дуже схожі.

— Я знаю, — сказав він. — Розумом — знаю.

— Але?

— Але щовечора я набираю її номер. Набирав. — Він виправив час. — І кожного разу, коли автомат казав, що номер недоступний, я думав: це я був недоступний. Тоді. У той день.

Яна помовчала ще трохи.

— Ярославе. Коли ти вдруге зателефонував мені — ти не кинув слухавку. Ти відповів. Ти говорив. — Вона зробила паузу. — Може, це теж щось означає.

Він не відповів. Але щось у грудях, що давно лежало кам'яно і нерухомо, зрушило — трохи, на міліметр. Цього було достатньо.