VI. Розрив

Він зателефонував наступного дня — і відразу почув у власному голосі щось не те. Скутість. Відстань. Яна почула теж — він був певний.

— Що трапилось?

— Нічого, — сказав він.

Але потім — мовчання на кілька днів. Він не телефонував. Вона не телефонувала. Кожен вечір він брав телефон, набирав перші цифри і клав назад.

У ньому відбувалося щось схоже на суд. Обвинувачення: ти смієшся з іншою жінкою, поки Алла лежить під землею вже більше року. Захист: але ти живий. Вирок: недостатньо живий, щоб мати право.

Провина — це дивна річ. Вона не потребує логіки. Вона живе за своїми законами, у яких не передбачено строку давності.

Коли він нарешті зателефонував — через п'ять днів, які здавалися набагато довшими, — Яна відповіла після другого гудка.

— Ярославе.

— Яно. Вибач.

— За що?

— За те, що зник.

Вона промовчала.

— Я вирішила, що ти передумав. Що зустріч була помилкою і ти не знаєш, як це сказати.

— Ні, — відповів він. — Зустріч була... — він шукав слово. — Вона була важлива. Ти важлива. Саме тому мені стало страшно.

— Чого ти злякався?

Він довго мовчав. Потім сказав:

— Я боявся, що якщо дозволю собі бути щасливим, то зв'язок із нею зникне остаточно. Ніби моє горе — це єдине, що мене з нею тримає.

Яна відповіла не одразу. Коли заговорила, голос у неї був тихий, але твердий — так говорять люди, які ретельно обирають слова не для краси, а для точності.

— Пам'ять не потребує страждання, щоб існувати, — сказала вона. — Ти не зобов'язаний бути нещасним, щоб пам'ятати її.

Він сидів і тримав телефон, і відчував, як ця проста фраза проходить крізь нього, як світло крізь скло — не руйнуючи, але змінюючи кут заломлення.