IV. Ревнощі до мертвої

Десь на третьому місяці Яна помітила, що знає Аллу майже так само добре, як знає себе. Знає її улюблений час доби — раннє ранкове світло, коли місто ще не прокинулося. Знає, що вона не любила квіти в горщиках — казала, що не може прив'язуватись до рослин, яким потрібна її постійна увага. Знає її звичку підкреслювати речення в книгах не ручкою, а нігтем — щоб не псувати текст.

Це почало боліти.

Не різко — скоріше як те, що починаєш відчувати, коли довго тримаєш щось важке: спочатку не помічаєш, потім — м'язовий ниючий біль, від якого вже не відволіктися.

Вона довго про це мовчала. Але одного вечора запитала:

— Ярославе. Ви помічаєте, що останнім часом ви не розповідаєте про себе, про ваші справи?

Він замислився.

— Помічаю, — сказав він. — Це погано?

— Ні. Це просто... інакше.

Ще одна пауза.

— Якби вона була жива, — сказала Яна повільно, ніби зважуючи кожне слово, — ти б шукав мене?

Він не відповів одразу. Він відчув, як питання розкладається в ньому на частини — і жодна з частин не давала простої відповіді. Ні — було б нечесно. Так — звучало б безглуздо. Не знаю — найправдивіше, але найменш зручне.

Пауза тривала. Вона важила більше за будь-яку відповідь.

— Я не знаю, — сказав він нарешті. — І це, мабуть, і є відповідь.

Яна більше не запитувала того вечора. Але він ліг спати із відчуттям, що щось змінилося — не між ними, а в ньому самому. Ніби хтось розсунув штори в кімнаті, де давно не провітрювали.

Ярослав теж думав про це — тільки з іншого боку. Чи має він право? Чи не перетворює він Яну на замість — замість тиші, замість ритуалу дзвінка, замість Алли? Він хотів бути чесним із собою, але чесність вимагала заходити в місця, куди він намагався не заходити.

Одне він розумів точно: коли чекав на її дзвінок — він думав про неї. Не про Аллу. Про Яну — про її голос, про паузи між словами, про смішок, яким вона іноді приховувала щось важливе.

І це вже було не замість. Це було щось своє.