I. Номер, що мовчить

Київ восени пахне мокрим асфальтом і димом чужих цигарок. Ярослав ішов із роботи, тримаючи телефон у кишені так, ніби той міг утекти. Міст через Дніпро завжди здавався йому надто довгим — саме настільки, щоб думати про зайве.
Квартира зустрічала його тишею. Не тією тишею, яка буває після гамірного дня, коли сідаєш і видихаєш, — а тією, що має форму. Форму жінки, якої більше немає.
Алла залишила після себе кілька дрібниць, які він не наважувався прибирати. Чашка з тонкою тріщиною вздовж ручки — вона завжди казала, що треба викинути, і ніколи не викидала. Світло бірюзовий светр на спинці стільця, трохи розтягнутий на лівому плечі. Закладка в книжці на сторінці сто сімдесят дев'ятій — він так і не знав, чи вона встигла дочитати до кінця.
Він ставив чайник. Він знімав піджак. Він дивився у вікно на чужі вогні.
А потім брав телефон.
Номер він знав напам'ять — не тому що намагався запам'ятати, а тому що деякі речі вкарбовуються в пальці раніше, ніж у голову. Сімка, нуль, три...
Автоматичний голос оператора був однаковий щоразу. Жіночий, нейтральний, майже лагідний: «Абонент недоступний або знаходиться поза зоною дії мережі». Або інший варіант — «Цей номер не обслуговується». Він навіть не міг вирішити, який із них гірший.
Він не говорив у слухавку. Не казав «Алло» чи «це я» або «мені тебе не вистачає» — хоча все це було правдою. Він просто слухав паузу перед відключенням. Дві секунди тиші між кінцем повідомлення і гудками. Ці дві секунди були найдовшим місцем у його добі.
Так минав рік.
Вона померла у вівторок, у жовтні, о чотирнадцятій двадцять три. Інсульт. Раптовий, масивний — лікарі говорили це слово раптовий із такою інтонацією, ніби воно мало полегшити. Ніби відсутність передвісників — це милість. Ярослав думав інакше. Відсутність передвісників означала: ти не встиг. Не встиг нічого.
Між ними лишилася незакінчена розмова. Не сварка — ні, вони рідко сварилися. Просто одна з тих розмов, яку відкладаєш на вечір, бо вранці поспішаєш, а вечір так і не настає. Він хотів сказати їй щось важливе. Тепер уже не пам'ятав — що саме. Але відчував його вагу кожного дня, як камінь під ребрами.
Того вечора, через рік і чотири дні після її смерті, він набрав номер звично — майже не дивлячись на екран.
Але замість голосу оператора почулося клацання з'єднання.
Він завмер.
Живе дихання. Чиєсь — не Аллине, він би впізнав навіть через рік. Чуже.
— Алло?
Жіночий голос. Трохи насторожений.
Ярослав не відповів. Він просто сидів і тримав телефон, доки не почулися гудки.