Розділ 9

Життя не передбачена річ. Ніхто не знає коли воно кине тебе, а коли піднесе. Почнеться і обірветься. Це питання часу, який ми не завжди цінуємо. Двері реанімації відчинились роз'їхавшись в обидва боки і Етеш ввійшов до неї. Позаду нього ішла медсестра і весь час наголошувала що хворій потрібен відпочинок, а дозволити хлопцеві ввійти було великою помилкою. Так чи інакше одягнений в напівпрозорий медичний халат Етеш одразу побачив Софію , яка лежала на ліжку і спала. Вона була підключена до багатьох проводів що мабуть допомогали лікарям контролювати її стан. Серце хлопця жалісливо стислось у грудях.
- Коли вона отямиться?- тихо запитав Етеш.
Медсестра потиснула плечима :
- Ми поки не знаємо. Можливо завтра, можливо пізніше.
-Ви, казали що небезпека вже минула.- нагадав хлопець.- То чому вона досі приєднана до штучного дихання?
- Слухайте, можливо лікар краще знає? У дівчини пневмонія все таки.- обурилась та проте поквапилася заспокоїти його.- Не хвилюйтесь з нею все буде гаразд.
Етеш кивнув не зводячи погляду від дівчини.
- Я мабуть залишу вас. Ви маєте п'ять хвилин.
Медсестра причинила двері і без шумно зникла за ними. Кілька секунд Етеш не міг поворушнутись. Він дивився на Софію і не міг визначитися що відчуває зараз. Несподіваний, нестерпний біль пронизав хлопця до останньої клітини. Ось саме цього він боявся. Повільно наблизився до ліжка. Тендітне тіло дівчини нерухомо стискалось у білосніжну постіль, а її голова провалювалась у подушку.
Деколи здавалося що дівчина не подає признаків життя, проте її груди повільно піднімались і опускалися. Етеш кивнув теплий погляд на її губи і посміхнувся.
-Ну привіт. Я повернувся як і обіцяв. Повернувся щоб зізнатися в своїх почуттях знову. Ми повинні б були зустрітися не так. Пам'ятаєш нашу першу зустріч? Як я злився на тебе? Насправді я ненавидів себе в ту мить. Я думав що моє життя закінчилось, а як виявилось воно навіть і не розпочиналося. Все чим я жив раніше було лише фальшивою грою для інших. А потім з'явилась ти і світ перевернувся з голови до ніг. - говорив він.- Не знаю чи ти мене чуєш, проте я хочу щоб ти знала. Ти- найкраще що трапилося в моєму житті.
Сльози самі полились і вперше за все життя Етеш не соромився цього. Він змахнув їх рукою пильно стеживши за кожним подихом коханої.
-Сонь, прошу тебе розплющь очі. Поглянь на мене! Хоч разок.- прошепотів хлопець і стиснув її руку.  По спині пройшов дикий холод.
- Пане, Вам, пора.- сказав жіночий голос.
- Зараз іду!- відповів той не зводячи очей від дівчини.-Спи, моя мила. Я ще прийду.
Прощання для Етеша стало нестерпною мукою. Він думав що як тільки-но піде Софія кудись зникне. Ледве відривавши очі від ліжка дівчини хлопець попрямував на вихід. Там стовбичила медсестра і досить нахмурено поглядала на його.
- Час на відвідування скінчився!- повідомила та тримаючи двері відчинитими. Етеш останній раз обернувся назад і вийшов з приміщення. Зупинити потік сліз було неможливо і тому хлопець не підводив голови догори. Він не хотів перед незнайомими людьми здатись слабким. Вважав доречним тримати свої емоції при собі.
-Повідомте, коли вона прокинеться. Я залишу свій час номер.
- Авжеж.  Як Вам буде завгодно.
Промовчавши кілька хвилин хлопець пішов до вбиральні щоб зняти синтетичну тканину з себе. Охайно склавши її повернув до медсестринської  кімнати. Побачення з Софією ані трохи не зняло тягар з душі хлопця. Навіть навпаки занурило у туманні думки. Повернувшись до холу він поглянув на Віталіка, котрий зачуявши наближення пана Етеша миттю підвівся. Хлопець ніколи не розумів як людина може підкорятися іншим заради грошей? Принижуватися перед іншими. Хлопець був змушений погодитися, що мабуть він має таку думку через те, що ніколи не жив у бідності. Деяким людям для того щоб вижити потрібно тяжко працювати, проте Етеш не знав як це. 
- Поїхали.- звелів він Віталіку.
Вийшовши з лікарні Етеш збагнув що з ним відбувається реальність. Дівчина в яку він безмежно закохався непритомно лежить в реанімації.
-Додому?- запитав чоловік у хлопця вмостившись в водійське крісло.
Той мовчки кивнув головою.   Чоловік зрозумів що наразі будь-які питання зайві, тому не промовивши ні словечка керував автомобілем. Етешу теж було не до розмов. Він схилив голову до вікна і безрадісно дивився на оживлені вулиці за межами машин, що ледве просувалися у нескінченному заторі. На додачу до цього шалений дощ бився об лобове скло, заважаючи хоч щось небудь розгледіти. Добратися до особняка вийшло лише за півтори години. Тим часом непогода набирала своїх обертів. Ураганний вітер завивав чим дужче, а дощ посилився. Тому обом чоловікам довелося намокнути перед входом в будинок. Двері відчинила збентежена Зоя щойно побачивши їх.
- Як Ви так могли потрапити під таку бурю? Ви же наскрізь мокрі!- мовила вона до хлопця дивлячись на обох.
Етеш мовчав. Йому не хотілося нічого говорити, тому у відповідь він просто потиснув плечима і віддалився.
- Я приготую для Вас гарячу ванну.-донеслось до хлопця. Той звернув за сходи до ліфта вбудований в них. 
- Що з ним таке?- здивувалась Зоя запитуючи у Віталіка.
Той безтурботно потиснув плечима поглянувши у бік сходів. 
- Не знаю.- відповів чоловік їй. Він і насправді не знав що відбувалося з Етешом. Цілий день у пошуках якоїсь дівчини, зустріч з нею в лікарні і в результаті цього у хлопця погіршився настрій. Чому? Чого Віталік збагнути не міг. 
--------------------------------------------–——————----—-----------------------———————----------------------------——-------------------------————-----—————-——————————---
Від тоді як Софію забрала швидка Лідія не знаходила собі місце. Звісно поїхати разом з нею їй у машині не дозволили, тому жінка була вимушена добиратися до лікарні самостійно. Але це нічого не дало. Дівчину перевели до реанімації від нестачі кисню в легенях. Без будь якої інформації під зачиненими дверима Лідія провела три години. Зморена і налякана жінка чекала лише на одне. Щоб нарешті вийшов лікар і повідомив що з її дівчинкою все гаразд. Неймовірно повільно тягнулись хвилини і все гнічучо ставало на душі жінки. Лідія сиділа на стільці протягнувши ноги вперед як раптом двері відчинились і з'явився худорлявий лікар.
-Ви родичка дівчини?- промовив він звучним голосом.
- Я.- підскочила жінка.- Лікарю, будь ласка скажіть що все добре з нею.
Взагалі багато лікарів мовчать протягом хвилину перед як повідомити людям про стан їхнього родича, проте чоловікові не хотілося мучити жінку. 
- Так.- відповів він спокійно.- Сподіваємось що вона швидко прийде до тями. Ви вчасно викликали швидку допомогу. Дівчина могла б померти. Для неї кожна застуда небезпечна. Запалення легенів це майже стовідсоткова смерть. Хіба Ви не знали цього?
Стара важко зітхнула:
- Знала. Проте вона думала що сама впорається. Як завжди. А я дура погодилася і... Слава богу що я встигла. 
Обличчя Лідії змарніло від думок які немов повисли у голові. Чоловік помітив як змінився її вираз обличчя, тому пом'якшено поглянув і сказав:
-Нам залишається молитися і вірити в найкраще. Сьогодні, Вам, немає сенсу бути тут. Їдьте додому.До побачення!
Він попрощався і пішов геть залишивши жінку з думками на одинці. Хвилювання за дитя зводить з розуму матір. Навіть якщо і не своє. Дарма почекавши ще годину жінка послідувала пораді лікаря і пішла.