Розділ 8

-Ми приїхали.- повідомив Віталік і зупинився біля восьми поверхового, блакитного житлового будинку.-Це тут. Почекайте хвилину. Я дістану Ваш "роллі"... і допоможу Вам.
-Називай речі своїми іменами.- промовив Етеш поглянувши на чоловіка скоса .
Той промовчав і виліз з машини. Хлопець вперся задумано лобом об скло. Колись він сам гасав на батькові автівці, летав немов божевільний по місту. Навчався. Тусувався у елітних клубах. Заводив собі красивих дівчат на один вечір і фліртував з ними. Це все для Етеш і було сенсом життя, проте зараз він вже так не вважає. Бути з тією що робить тебе щасливим. Ось що насправді важливо.
Вийти з автівки було так само не легко як і сісти . Без допомоги Віталія не обійшлося і Етеш ненавидів себе за це.
-Мені заходити до середини з Вами?- спитав чоловік у хлопця що пристебував пасок.
-Ні.-  сухо відповів Етеш.- Я ще можу щось робити сам. І не потребую послуг наглядача. Це зайве.
-Я не про те...- швидко заперечив той.- Я мав на увазі ввійти до під'їзду. Напевно він там під вхідним контролером,а отже має домофон.
- Я розберуся сам. Не хвилюйся. Почекай у машині.- кинув хлопець попрямувавши до будинку. Він виявився зручним і прилаштованим для людей з обмеженими можливостями. Розібратись з магнітною системою під'їзного телефону так і не довелося. З будинку Софії вийшов якийсь чоловік який помітивши Етеша посміхнувся.
-Хлопче ,Ви будете заходити?- спитав той ввічливо підтримуючи двері. Етеш кивнув і перетнув поріг .
-Дуже дякую, вам! Я...шукаю одну дівчину. Можливо Ви допоможете мені?- невпевнено промовив він.
- А вона хоча б ім'я має?
Лише зараз стало можливим розглянути чоловіка краще. Високий, широко плечовий чоловік стояв перед ним досі тримаючись за ручку дверей. Він був досить старим проте виглядав елегантно і стримано. Його рідке, сидовате волосся було охайно зачесане на бік, а його пишна , сіва борода лише доповнювалась до образу солідної людини.
- Її звати Софією.- розгублено повідомив Етеш.- Красуня проте на візку...
Чоловік взявся за бороду і сказав:
- Хм... Красуня Софія кажеш? Можливо ти про Софію Сергіївну? Якщо я не помиляюсь та живе на другому поверсі квартира зліва. Хоч я не впевнений. Мені пора.- мовив старий і поквапився покинути будинок.
- Дякую!-кинув на прощання хлопець, але трохи запізно. Чоловік вже не чув.
По дві сторони під'їзду вели сходи . Широкі, бетонні сходи покривались різнокольоровою пліткою і тримали на собі міцні перила. Одні вели нагору, а інші вниз. Посеред них розташувався ліфт. Сучасний і гарний як і сам дім . Ще як виявилось досить швидкий. Вийшовши на другому поверсі хлопець поквапився по оселі зліва. Він двічі тягнувся пальцями до дзвінка проте не міг наважитись натиснути. Невідомий страх заважав діяти хлопцеві. Хвилювання змушує нас піддатися сумніву щодо вчинків. І породжує нерішучість. Ні ніколи. Зробивши глибокий вдих Етеш нарешті подзвонив. Хвилина. Тиша. Можливо дівчина взагалі не вдома, а він прийшов і зднімає галас даремно. Вже не сподіваючись на те, що йому хтось відчинить Етеш розвернувся в бік ліфта . Він був дуже засмученим бо мабуть втратив єдиний шанс побачити дівчину ще раз. Проте... Почулося тихе відмикання замку і хлопець застиг у очікуванні.
- Юначе?- промовив голос позаду і Етеш повернувся. Із-за при відчинених дверей висунулась голова жінки похилого віку. Від здивування у Етеша мову відібрало, адже замість коханої вийшла незнайома жінка. - З вами все добре?
На очах жінки ледве помітно бринила сльоза і мала заплаканий вигляд.
-  Я прийшов... Мені потрібна Софія- розгублено промовив Етеш.
Ледве посміхаючись мовила та:
-Ах, Софійка, моя дитина! Вона зараз в лікарні. У неї пневмонія. Лежить в реанімації. Приходьте наступного разу.
Збирашись вже зачинатися Лідія потягнула двері на себе, проте Етеш перехопив їх ногою.
- Ніякого наступного разу! - твердо відповів він дивлячись їй прямо в очі.- Кажіть адресу.
-Юначе, я Вас не знаю. І що Ви хочете від моєї дівчинки теж. Тому до чого це? Можливо Ви якийсь шахрай.
-Шахрай інвалід? Смішно.- похмурився хлопець.
Стара зрозуміла що ненароком образила хлопця і поквапилася перепросити:
- Вибачте,я не те хотіла сказати. 
- Я знаю. Просто якщо не побачу її зараз, то іншого разу може не бути. Я не зможу без неї жити. Хочете вірте, хочете ні. Ваша справа.
Етеш похитав головою і квапливо попрямував до ліфта викликавши його. 
- Стійте!- вигукнула жінка хлопцеві в слід і той обернувся.- Петренка 7. Корпус перший. Тільки я не впевнена що Вас до неї пустять.
- Дякую.- відповів хлопець і зник . 
Вийшовши із будинку на вулицю Етеш нарешті глибоко зітхнув. Ці десять хвилин тримали наче цілу вічність. У душі все перевернулось і Етеш не знав що робити з цим всім. Він спіймав на собі зацікавлений погляд водія і поквапився до автівки. 
- Їдьмо на Петренка 7.- наказав той йому.
-------------------------------------------------—-——————---------———----------------————————————————————---------------------------—----—----------—-----——————
Віталік вже був не задоволеним що втягнувся в авантюру Етеша. Поїздка до псевдо кав'ярні на зустріч з другом Етеша перетворилась на пошуки невідомі дівчини . І тепер коли вони їхали до лікарні він почав бурчати ще більше ніж до цього.
- От поясніть для чого ми їдемо до цієї лікарні?- бурчав чоловік.- Якщо Вас хтось впізнає і донесуть родини? Чи не дай бог помітять журналісти?
Весь час хлопець терпів надокучання проте невдовзі терпець увірвався.
- Якщо хочеш висади мене і повертайся назад. Ніяких проблем не буде. Скажеш що я тебе не послухав. - огризнувся хлопець.
Чоловік продовжував плавно керувати кермо зробивши вигляд неначе нічого не чув.
-Ні.- видавив з себе через деякий час дивлячись на дорогу. Приблизно через двадцять хвилин вони в'їхали на територію лікарського закладу. Той знаходився у поліссі на краю міста. Сотні дерев оточували медичну будівлю з всіх сторін. Лікаря складалась з багатьох окремих корпусів , тому вона здавалася хлопцеві величезною. Велика зелена зона для прогулянок пацієнтів чудово вписувалася до ландшафтного дизайну лікарні. 
- Тут гарно.- сказав Віталік.
- Так. Але я приїхав сюди не заради цього. Все я іду. Хочеш залишайся тут.
- Я піду з Вами. Звісно якщо Ви не заперечуєте.
Етеш важко зітхнув і кивнув. Можливо не варто було цього робити, щоб не привертати до себе зайву увагу, але хлопець вирішив що так йому буде спокійніше. Йому стало байдужим чи хтось помітить його чи ні. Зараз він найбільше всього боявся це непритомну кохану Софію у реанімації під таблицею " Вхід для сторонніх заборонено". Небо вкрилося похмурими хмарами і здійнявся бурий вітер. От от почнеться дощ. Хлопець невпинно крутив колесами прямувавши до центрального входу. За ним на відстані повільно крокував Віталік склавши руки поперед себе. Увійшовши всередину приміщення Етеш наказав йому сісти в перше крісло що на трапиться. З перекривленою  фізіономією чоловік так і зробив виконавши наказ. Тим часом Етеш поквапився до рецептури щоб насамперед дізнатися про те, як почувається дівчина і де вона знаходиться зараз. Як виявилося Софія ще перебувала в реанімації під наглядом, проте її стан вважався задовільним.
-Не безпека життя минула, але у мірах безпеки ми вирішили не пускати відвідувачів до реанімацій. 
-Прошу,Вас! Я лише на хвилину. Мені дуже треба її побачити.- благав Етеш у медсестри.
- Я Вам сказала що не можна!- наполягала та.- Слухайте, мені що охорону покликати? Вони швидко Вас вишвирнуть з приміщення.
- Не треба. У мене своя.- кивнув хлопець на чоловіка в чорному кріслі .- Мені треба побачити дівчину чого це мені б не коштувало. Можу поговорити з вашим головним чи виконати все за вашими вказівками. Тільки пустить мене на хвилину до неї. 
Дівчина декілька разів дивилася на нього а потім кудись у бік неодноразово вагаючись над цією пропозицією.
-Добре.- тяжко зітхнула медсестра.- Що з Вами робити? Так і бути впущу. Але накиньте на себе одноразовий, медичний халат. Дуже, Вас, прошу! 
- Дякую! Так і зроблю.- посміхнувся хлопець і віддалився в довгий коридор.