Розділ 7

Прийшовши додому з супермаркету Лідія Миколаївна у першу чергу зняла мокрі на крізь черевики і плащ. На вулиці лив як з видра дощ. Розправивши парасольку для просушування жінка з пакетом продуктів у руках попрямувала до кухні. Вже два три дні вона не була в Софії і з нетерпінням чекала на її дзвінок. Кілька разів Лідія хотіла поїхати до неї не чекавши дзвінка проте в останню мить щось її зупиняло. " Мабуть Софія розсердиться на мене за цей візит. Подумає що я знехтувала її вказівкою." Думала жінка проте на душі було тривожніше аніж зазвичай. Спробувавши відкинути гнічучі думки жінка вирішила влаштувати чаювання. Насипавши в чашку улюбленого чаю і заливши його кип'ятком сіла за столом біля вікна. Вікно було розмите краплями дощу що повільно сповзали донизу.  Жінка зробила ковток ароматного чаю проте і він не розвіяв думки. Вона мовчки дивилася у вікно подекуди підносивши теплу чашку до рота. Цю мертву тишу порушив тривожний дзвінок мобільного телефону. На крихітному екрані висвітилось "Оля П.С". Розшифрувалось воно як " Оля подруга Софії", звісно вона для Софії була колегою проте нерідко з'являлась у гостях дівчини. Іноді у вихідні дні проводили вільний час разом. Лідія Миколаївна теж не один раз була їхній присутності.
Неквапливо взявши телефон до рук жінка підняла слухавку:
- Слухаю.
- Лідія Миколаївна, це Оля. Можливо пам'ятайте мене. Я буваю в вас в гостях. Тобто у Софії.
-Так, дитино, пам'ятаю. Я ще не така стара щоб забути людей.
-Що Ви! Я просто...- швидко промовила дівчина. У її голосі чулась легка нотка стурбованості.- Вам давно дзвонила Софія? Можливо щось казала?
- Ні. Софійка мені не телефонувала. Ми говорили аж в неділю. Вона просила щоб я не приходила. От і все. Щось сталося?- захвилювалась стара.
-Я не хочу Вас даремно хвилювати, але...
-Але що?- незрозуміла та і тим самим почала хвилюватися ще більше ніж до цього часу.-Кажи!
-Від вчорашнього вечора Софія не відповідає на дзвінки. Я з нею розмовляла вчора і у неї начебто було все добре, проте сьогодні. Ні зранку ні зараз вона не відповідає. Я могла б сама до неї поїхати, але не можу піти з роботи.- Оля важко зітхнула.- Я дуже прошу вас.
Всередині жінки все обірвалося. "А якщо все ж таки щось сталося з дитиною? Я собі ніколи не пробачу цього " занурилася у думки жінка.
- Тьотя Ліда, Ви мене чуєте?- спитала дівчина коли не почула голос Лідії у відповідь.
-Так.- промовила вона з важкістю у голосі.- Я негайно поїду до неї.
- Дякую! Ненакручуйте себе тільки. Можливо просто батарея сіла. - спробувала підбадьорити Оля .
-Добре. Я зателефоную тобі пізніше.
-Обов'язково. Буду чекати.
На цьому їхня розмова закінчилась і жінка ледве опанувавши себе на нашвидкоруч одягнулась і вирушив у дорогу до дому Софії. Жінка незважаючи на зливу йшла на автобусну зупинку . Як раз від'їжджав один з автобусів.
-Від чинить!- кричала Лідія Миколаївна бігши за ним. Той раптово зупинився і двері відчинились.
- Якась хвора.- висловився явно незадоволено водій.- Під колеса падає. Психопатка. Сідай! 
Жінка присіла на сидіння біля правого вікна і сказала водію:
-Швидше їдь. Прошу !
-Не жени ! Божевільна. Що за день? То п'яні, то божевільні.- пожалівся чоловік.
- Прикни свого язика.- порекомендувала стара.- Краще на дорогу дививсь.
-Не наказуй.- розрепетувався той.
Мить за миттю автобус летів по вулицях міста набравши велику швидкість руху. На щастя через п'ятнадцять хвилин Лідія вже була біля під'їзду будинку Софії. Відчинивши двері жінка пішла по сходах до житла дівчини. У неї завжди були ключі від оселі бо вона була для Софії помічницею і впершу чергу не чужою людиною. Дівчина довіряла їй як сама собі. Адже саме Лідія стала близькою людиною їй після загибелі батьків і бабусі.  Знаходячись перед дверима оселі жінка нишпорила по кишенях шукаючи потрібні для неї ключі. Знайшовши їх вона тремчучими руками вставила один з них у замок. Зачинені двері ще нічого не говорили, бо дівчина часто замикала їх. Хоч була вдома, хоч ні. Жінка навшпиньках увійшла до квартири. Майже добре знайома оселя була занурена у напівтемряву. Жінка подумала що ця темрява через погоду проте деякі вікна стояли ще досі заштореними і це її збентежило. Софії ніде не було. Ні у вітальні, ні на кухні. Лише рудий улюбленець муркотів на кріслі згорнушись клубком . Залишалася тільки її спальня. Починати панікувати Лідія поки що не наважувалась і попрямувала до останньої кімнати. 
-Я прийшла.- проголосила стара сподіваючись що її чують.- Соню, відчини! Ми не граємо. 
У відповідь ні слова. Жінка відчинила двері і відштовхнула їх від себе. Дівчина лежала у ліжку накрившись майже з головою ковдрою.
- Годі спати. Вставав рідна моя.- пролепетала та і зтягла ковдру.- Софіє? 
Навіть коли Лідія спробувала підняти голову дівчини вона не прокинулася. Тієї миті світ жінки зупинився і з її очей покотились гарячі сльози. Серце защемило від жалю. " Невже моя маленька дівчинка померла? Чого не може бути. Ні, вона жива. Жива."
______________________________________________________________________________________________________________________________________

Сьогодні Етеш прокинувся рано. Навіть порахував розумним спуститись на сніданок. Його розпирала радість довгоочікуваної зустрічі з Софією сьогодні. Його радість була помітна всім, тому на нього так здивовано дивились.
- Тату, можна я сьогодні зустрінусь з другом?- спитав Етеш у батька.
- З яким ще другом?- не зрозумів Солод.
- Філип.- збрехав хлопець.- Не хвилюйся, я візьму з собою Віталіка.
-Звісно ти поїдеш з ним. Ти думав що я відпущу тебе самого?
- Ні.- промовив Етеш.
-От і добре.- кинув Солод.
Етеш відчував на собі важкий погляд Едіни, яка мабуть здогадувалась про брехню хлопця, але весь час сідила немов води в рота набрала. Цікаво як вона так легко пережила їхнє розставання? Вона так легко відпустить його до іншої? Авжеж. А що їй залишається робити? Тільки змиритися. Вони розмінялись поглядами. Настрій був лише у Рустама і Лілі. Обоє хвальною посмішкою поглядали на брата.
-Етеше, чому ти покинув нашу доньку?- прошипіла Матирда .- Чому? У чому вона винна?
-Ми всі винні. У тому числі і я. Ми не зможемо бути щасливими. У нас різні шляхи, а життя одне. Руйнувати життя заради шлюбу? Мучити один одного? Заради чого? Підписи на паперах не зроблять нас щасливими людьми. Це неможливо. Вибачте. Батьку , з твого дозволу.- сказав Етеш і пішов з-за столу. Він навіть не сумнівався що всі розгніваються на нього після цієї розмови. Проте що тепер йому до цього? Він їде до коханої і без жодних питань.
З дому Етеш вийшов о напів десятої. Віталік вже встиг піддогнати машину до воріт, а сам чекав схилившись на бампер . Він одягнув свій галантний , чорний костюм. Мабуть і правда повірив що везе Етеша на зустріч з другом. Ну що доведеться його розчарувати . З великою важкістю хлопець всівся на переднє крісло і чекав коли Ігор відправив візок у багажник. 
- Куди їдемо? До кав'ярні?
- Ні.- посміхнувся хлопець.- Я збрехав. Ми їдемо до моєї дівчини.
-Етеше Солодвичу!- обурився водій.- Я несу відповідальність за Вас. Ви при брехали своїм рідним. Вони довірили Вас мене і сказали куди Вас відвести. А тепер? Ви тягнете мене невідомо куди. У якусь авантюру.
-Віталік не нуди. Завод двигун! Ось адреса.- сказала він і дістав з кишені зім'ятий шматок паперу.- Їдь туди.
Той неохоче кивнув і завів мотор. По дорозі до житлового будинку Віталік бурчав майже весь час, проте Етеш не вважав на нього.