Розділ 6

Що може бути прекрасним за тихий вечір останнього дня літа ніж милування заходом сонця на терасі? Нічого. Окрім думок про кохану. Етеш сідив на терасі за столиком і очей не відривав від вечірнього сонця. Подекуди посміхаючись розмірковував про Софію. Звідки вона з'явилася в його житті? Така особлива. Не така як всі. Колись Етеш мріяв зустріти дівчину рівну собі. Красуню. Модель. Щоб йому всі заздрили. Щоб всі говорили тільки про них. Про ідеальну пару. Але іноді мрії це лише ілюзія до якої людина повертається знову і знову. Дехто живе в ній роками, а дехто і ціле життя годуючи самого себе брехнею. Але все-таки колись ти сприймаєш гірку правду і ти стаєш безсилим. Саме цього хлопець завжди боявся найбільш. Його життя змінилося три місяці тому у день аварії. Він втратив зв'язок з минулим, проте зустрів ту, яку чекав все своє життя навіть не задумуючись. Оно як буває. Про сьогоднішній день нагадувала тільки пов'язка на руці і солодкий присмак поцілунку на вустах якого було неможливо забути.  Скоро внизу розпочнеться вечеря проте він не спуститься, бо знає що на ній буде Едіна . Етеш цілий вечір пробуде у своїй кімнаті навіть вечерю принесуть сюди. Тепер йому нахчати хто і що про нього подумають. Впершу чергу Едіна. Його більше не хвилює це. Він просто продовжує насолоджуватися вечором останнього дня літа. У середу хлопець знову поїде до коханої і зізнається у своїх почуттях. Знову вдихне запах її волосся і відчує її ніжність губ. Зійде з розуму від її блакитних очей. 
-Етеше Солодвичу!- зненацька хтось промовив за спиною хлопця.- Ваша вечеря.
Дівчина обійшла стороною і поставила тацу з наїдками на столик.
-Ось. Як Ви просили.- сказала вона збирашись вже іти.- Якщо буде ще щось потрібно, кличте!
-Вона поїхала?- стримав хлопець її своєю рукою.
- Хто?
-Не будь дурною! Ти знаєш про кого я. Едіна тут?
- Пані Едіна приїхала ще пів години тому. Вони щойно сіли вечеряти в вітальні.
-Чому не в саду?
-Незнаю. Пані Матирда і пані Яна так наказали мені. Смачного, Етеше Солодвичу!
Зоя заметушилась і зникла з поля зору.
Отже Едіна вже тут. Вечеряє за одним столом з родиною. Розповідає всім як дуже сумувала за Етешом, але почувши звістку про нещастя не могла відразу приїхати. Цікаво що буде вона розповідати йому? Які небилиці вигадає цього разу? Едіна меркативна дівка. Від однієї думки про неї хлопця нудить.  Так чи інакше вона сьогодні зайде до нього. На вулиці вже сірило. Холодний вітер завив ще дужче і хлопець був змушений повернутися в всередину. На нижній полиці шафи Етеш знайшов маленьку книжечку і взявся її гортати. То була його дитяча збірка казок, які йому перед сном читала бабуся. Його улюблена була казка про гусей. І ось тепер в свої майже двадцять чотири роки він перечитує її слова. Відвівши очі від книги Етеш глянув на двері. У них стояла Едіна. Вся з себе
"намальована". Етеш більш її сприймав як кузену ніж як свою дівчину.
- На когось чатуєш? Не варто. Моя кімната немов усипальниця. Тут тихо і спокійно.- пожартував Етеш.- Заходь!
Та нерішуче ввійшла і прикрила двері. Вона пройшлась по кімнаті і сіла на край ліжка.
- Бачу ти вже звик до життя в будинку .- мовила дівчина.
- Як бачиш.- байдужим голосом промовив хлопець.
Едіна похитала головою:
-Мені дуже шкода що з тобою таке сталося. Коли я це почула то у мене все в всередині обірвалося. У нас на носі весілля і...
-То чому ти не приїхала? Якщо мене так любиш.
-Я не могла все кинути. Сам знаєш що навчання не можна кидати ні на мить. Тим самим якщо це закінчення. Скоро ми одружимося і стане легше.
-НЕ стане! Одруження не буде!- скрикнув Етеш.
-Але ж Етеше це неправильно. Я кохаю тебе. Ти кохаєш мене. Ми маємо бути разом.
Хлопець дивився на неї похмуро. Схоже Едіна в черговий раз зневажала сказане хлопцем. Його слова завжди для неї пустим місцем.
-Едіно! Я тебе не кохаю! Чуєш! Ти для мене лише кузина! Наші предки чинять тиск на нас. Їм байдуже на наші життя. Закон понад усе. Я не хочу жити без кохання. Я не хочу мучити тебе щодня сподіваючись що я тебе колись покохаю. Не хочу. Вибач, у моїх думках живе інша! 
Едіна почала плакати проте Етеш давно знав ці фальшиві сльози. Зараз вона встане і покине його кімнату. Піде жалітися батькам що нікчема кинув її. Етеш спокійно спостерігав за акторською грою Едіни, без жодного натяку на жалування. Можливо це було жорстоко з його сторони, але по-іншому він просто не міг.
-З мене досить!- тихо промовив хлопець.-На цьому наші шляхи роз'єднуються . Будь щаслива.
-Я тебе не впізнаю.- похитала головою дівчина -Ти не той самий що був раніше. Ти- не мій Етеш.
На обличчі хлопця з'явилась фальшива посмішка.
-Люблю розчаровувать людей.
Ці слова роздратули Едіну, бо вона з швидкістю вітру покинула кімнату лише кинувши на останок незадоволено:
- Ти ще пошкодуєш про це рішення! Обіцяю.
Коли та хлопнула дверима Етеш зрозумів що нарешті поклав всьому кінець.  Звісно остаточне рішення залежить від голови родини. Його батька. Проте тепер хлопця ніхто ні до чого не міг примусити.  Лягти спати без сторонньої допомоги було місією не здійсненою.
“Едіна має рацію. Я не той самий що був раніше."-думав Етеш дивлячись на свої ноги.-" Життя змінює нас до невпізнанності. Можливо я вже ніколи не стану ноги. У сподіванні на диво забуду про власне життя."
Він натиснув кнопку виклику на телефоні що стояв на підвіконні. З нього тягнувся тоненький провід. Кінець якого скривався у отворі у стіні. Етеш не міг ще звикнути до теперішньої реальності. Подекуди вона його навіть дратувала. Замість того щоб нерухомо залишатися чекати на допомогу когось хлопець схопився за бильце ліжка і спробував самостійно піднятися з візка. Підлога під босими ногами здавалась крижаною як ніколи . На якусь мить Етеш зрадів що може стояти , але раптово з-під ніг пішла земля і він втратив рівновагу. Вся кімната здригнулася від жахливого грохоту . Візок відлетів аж до шафи. Етеш лежав на підлозі тихо стогнаючи.
До кімнати влетила мати з сестрою. Вони кинулися перелякавшись піднімати лежачого хлопця.
-Етеше! Брате!- скрикнула Лілі тримала хлопцеві голову. Їм здалося що він непритомний, проте Етеш розплющив очі. 
-Сину, слава богу!- з полегшенням зітхнула мати нахилаючи над ним.- Можеш підвестися?
Посеред цього всього гамору незрозуміючи звідки з'явився Рустам. Він був переляканим не менше за інших коли побачив його на підлозі знову. Вдруге за день. Щойно Етеш опинився на м'якому ліжку всі потроху заспокоїлись . 
-Етеш має бути під наглядом. Чому ти не дзвонив? Не викликав когось?- сердито спитала мати .
-Я викликав!- підтвердив хлопець.— Мабуть ніхто з слуг не чув. 
- Треба мабуть цим слугам прочистити вуха.
-Мамо, не сердись. Все добре зі мною. 
-Ну все , мамо, ходімо.- сказала Лілі побачивши як Рустам їй очима натякає що їм час іти. 
-Мамо, обіцяю що сьогодні ніяких пригод більше не станеться.- промовив син.
Довелося багато що пообіцяти матері перед тим як з спокійною душею спровадити її до своєї кімнати і разом з нею налякану Лілі. Етеш продовжував безладно валятися на ліжку ледве усвідомлювавши що з ним сталося. 
-Що це було? Тебе ні на мить не можна лишити. Дві події за день. Не забагато?- почав повчати Рустам брата.
-Я просто... Намагався піднятися на ноги.- промовив Етеш прийнявши сидяче положення.- Що тут поганого?
Рустам на ці слова відреагував роздратовано:
- Своєю поведінкою ти шкодиш лише сам собі. Ти хочеш щоб до тебе приставили наглядача?
У очах хлопця згасла іскра і він похмурився.
- Ні. Не хочу... Вибач. Принаймні з дому виходити можна?
-Тобі і не забороняли. - відповів брат і притих зробивши паузу. - Е...ненасмілююсь спитати.
-Едіна?- здогадався хлопець.
Рустам кивнув і він закотив очі .
-Це правда? Ти з нею порвав?
- Так. Але остаточне рішення за батьком. Можу тільки уявити що вона розповіла... Я не зміг її покохати. 
-Ти правильно вчинив!- підтримав той.- Ти заслуговуєш бути щасливим.
Етеш важко зітхнув кинувши голову на подушку і сказав:
- Сподіваюся. Проте незважаючи на ні що я не шкодую про це.