Розділ 5

З самого ранку Софія почувалася не добре. У неї дуже боліло горло, стукотіло у грудях, ниміло тіло. Софія захворіла. Вона не могла підвестися навіть з ліжка. В такі моменти хотілось вмерти. В голові паморочилось. Але все одно потрібно встати і зателефонувати до боса і повідомити про неприхід на роботу. Кашель давив дівчину з середини. Ледве доїхавши до вітальні Софія схопила телефон і набрала номер телефону офісу. Гудки лунали досить довго. Мертва тиша по той бік телефону забирала у дівчини терпіння. Нарешті взяли слухавку.
- Доброго ранку! Вас вітає журнал " Відоме життя".
-Оля, це я. Софія!-сказала вона хрипло.
-  Сонь?
-Я захворіла. Скажи Олегу Васильовичу, що я не можу прийти.
-У тебе голос ніякий. Ти начебто у п'ятницю була здорова.
-Була.- погодилася з колегою дівчина. — А сьогодні ледве жива. Таке ж моє життя.
-Це не жарти!
- Знаю. Але по іншому не можу.
-Допомога потрібна?
-Ні, дякую!- сказала Софія задихаючись від кашлю.- У мене є ліки. Зараз подзвоню Лідії. Нехай не приходить. Не хочу наражати її на небезпеку.
-Добре. Я повідомлю боса. Одужуй, мила!
-Дякую. Бувай.- промовила вона і вимкнулась. Після того вона ще передзвонила Лідії. Софія переконувала жінку залишитись сьогодні вдома. Вона може впоратися сама. 
-Будь обережною. Ти ж знаєш що у тебе слабкі легені і...- пролепетала та. -Якщо буде щось потрібно дзвони. Навіть вночі.
-Не хвилюйся! Все буде добре.- пообіцяла дівчина.
Задзвонив вхідний дзвінок.
-До мене хтось прийшов. Все, люба, вимикаюсь.- попрощалася з жінкою вона.
Дзвінок лунав так голосно що аж бив по мізках дівчини. Відчинивши двері Софія замерла на місці.
-Етеше? Ти?- здивувалась вона.-Ем... тобто Ви?
На її дивились ті самі очі з лікарні. Софія затримала подих.
-Можна зайти?- запитав хлопець. Дівчина миттєво від'їхала назад від порогу і одним рухом запросила гостя до свого житла. Той переїхавши через поріг став посеред коридору і дивився в спину дівчині.
- Навіщо ти прийшов?
-Софію, я прийшов... Від тоді як ти прийшла до мене я не можу жити без тебе. Я не вмію красно так говорити...
-Етеше, я розумію що тебе охопила ейфорія . Ти піддався почуттям..
-Ти не розумієш! Я не можу без тебе. Я затримую дихання від однієї думки про тебе. Я прошу будь моєю! Моє життя без тебе не існуватиме.
Етеш поклав свою на колона Софії. Дівчина не знала що сказати. У неї вперше плакав на колінах молодий хлопець, який просив бути його. Мало знайомий чоловік закохався у її з першого погляду. Її охопив невідомий страх, який вона не могла пояснити навіть собі.
-Давай будемо разом. Прошу! Я не хочу жити без тебе. Не хочу! - простогнав хлопець.
Дівчина поглянула вгору роздумуючи як їй найправильніше вчинити. Вона ніколи не любила коли її ставили у безвихідне положення і ось тепер вона зовсім розгубилася.
-Ми не можемо бути разом.- тихо пронесла вона.- Ми різні. Ти циган. А я...
-Для кохання немає меж. Ти мені потрібна як повітря. Дай мені шанс. Ти мене теж любиш? Я все зроблю задля тебе.
Врешті решт дівчина не витримала і сказала:
-В нас нічого не вийде. Але якщо ти дійно хочеш бути з мною що ж. Я даю нам надію. 
Етеш посміхнувся. Знаю це все виглядає досить дивно. Між ними спалахнула якась іскра у очах. Можливо це закоханість, а можливо ціле кохання?
Обоє і не чулись я їхні губи ніби магнітом притягнулись одне до одного. Ця солодка мить тривала півтори хвилини. Після цього хлопець подивився на Софію зовсім по іншому.
-Я повернусь скоро. Через декілька днів. Обіцяю!-сказав Етеш виходячи з квартири.- Дочекайся мене.
Його останній погляд спалив дівчину до попелу. Вона вже не знала хто вона тепер.
----------------------------------------------------------------------------------------------
Повернувшись у особняк хлопець зрозумів що ніхто не помітив що він зник. Його б далі не помітили як би по дорозі до своєї кімнати він не зустрів Рустама. Той розгулював по поверху і мабуть чекав на "пропажу".
-Де ти був?- запитав той ,коли хлопець хотів непомітно проникнути до власної кімнати.
- Катався на машині по місту разом з Віталіком . Що мені вже з дому виходити заборонено? Ви мене наче взяли під арешт. 
-Це не арешт. Просто ми хвилюємось за тебе. Я хвилююсь. 
-Тому що я інвалід?-  скрикнув Етеш і закрився в кімнаті провернувши ключ.- Скоро ви звільнитесь від цієї турботи.
-Етеше, відчини! Ти не правильно зрозумів.- кричав через двері Рустам.- Етеше, відчини негайно!
Хлопець бив кулаком по дверях так що здригнулись стіни проте не отримав жодної відповіді.
-Етеше, прошу тебе.- спокійно попросив він.
-Залиш мене в спокої!- простогнав хлопець.
Незабаром тінь брата за дверима зникла і Етеш дав волю емоціям які вже не міг контролювати. У потоці люті Етеш зтянув з маленького скатертину тим самим перекинувши на підлогу все що стояло на ньому до цього часу. Скляні, високі чаши були розбиті вщент. Їхні уламки розлетілися бозна куди по всій кімнаті.
-Чому все це сталося зі мною?- простогнав хлопець. Його истерика потроху стихала. Він сідив на підлозі біля ліжка, сам не розуміючи як на ньому опинився. Навколо його лежало купа уламків. Той відшукав один з них і підніс до руки. По правді кажучи в цей момент Етеш був не при собі і навіть замислювався над тим що коїть. Він дивився на цей шматок розглядаючи гості кути у ньому. Хлопець зупинився коли скло було два милиметра від шкіри готове пройти наскрізь щомиті. Проте щось змусило його свирнути шматок об стіну.
-Брате, відчини! Зоє, чого дивиться? Вставляй ключ! Швидко!- кричав Рустам на покоївку. Та тремчучими руками шарила по кишенях. Потім вставивши його обмикнула двері.  Обоє побачили перед очима жахливу картину. Вся підлога ніби посипана уламками від посуду переливалась світлом. Посеред неї сідив зморений хлопець.
Рустам відразу рванув навколішки до хлопця . 
- Етеша, що ти зробив? З тобою все добре?
-Тут небезпечно!- розхвилювалась Зоя.- Треба негайно прибрати.
- Етеш, твоя долоня !
Хлопець глянув на свою ліву руку і скривився від крові що сочилась з рани.
-Я покличу когось, щоб його підняти!
-Не треба!- відрубав Рустам.-Самі впораємося! Зачини двері.
-Але ж Рустаме Солодвичу...
-Роби як тобі веліють
Одним рухом двері захлопнулись. Дівчина підійшла ближче до хлопців. Рустам підскочив на ноги і почав командувати дівчиною.
- Значить так. Я беру Етеша під руки, а тримаєш ноги. Треба посадити його у візок. Зрозуміла?
Та вимушено кивнула і обережно взяла за ноги , а той тим самим підняв Етеша під руки.  На якусь мить хлопець повіс у повітрі і швидко приземлився у візок.
Весь цей час Етеш просто мовчав поглядаючи на брата винувато .
-Що ти зробив?- повторив Рустам коли дівчина вийшла з кімнати для того, щоб пошукати бинти. Долоню тимчасово заматали у чистий рушник який Зоя непомітно принесла з кухні. 
-Я випадково! Не віриш?
- Вірю проте... Ти мене лякаєш. Я не можу весь час хвилюватися за тебе.
- Я не можу завжди жити під прицілом. Думати до чого наступного разу примусить тебе твоя родина. Всі сподіваються що я колись одужаю . А якщо цього ніколи не станеться ? Що тоді? Це омана самого себе.
Рустам мовчав. У нього не було що сказати. Залишалося тільки слухати і схвально кивати. 
-Ввечері приїжджає Едіна.- повідомив брат хлопцеві після затяжної тиші.
Той ніяк не відреагував і відвернувся до шафи. Врятувало тільки підхід дівчини. Вона помітно зблідла на обличчі. Хлопці не розуміли що з нею сталося за ці п'ять хвилин.
- Я натрапила на пані Яну.- повідомила Зоя.
Рустам видихнув:
- Хух, Зоє! Налякала ти нас. І що тут такого?
-Як що?- незрозуміла вона.-Вона хотіла зайти до пана Етеша. Я сказала що Етеш тобто Ви гуляє в саду. І вона пішла Вас шукати.
-Не найкраща вигадка, але підійде.- пожартував Рустам поглядаючи скоса на хлопця.-А ти чого мовчиш?
-Мені треба перев'язати рану Етешу.- промовила Зоя.
- Добре.- розвів руками хлопець і пішов до дверей.-Я вийду.
Той вийшов з кімнати з острахом перед прийдешнім вечором.