Розділ 4

Через кілька днів Етеша виписали додому. Зранку приїхали його батько, мати, брат і сестра хлопця. Всі були раді, що Етеш скоро буде вдома . Вони привезли з собою візок який придбали декілька днів тому, бо до цього він використовував лікарняний. 
- Ми зробимо все можливе щоб ти якнайшвидше став на ноги.- сказав батько байдуже.
Мати і сестра поглянули на нього з недовірою.
- Звісно стане.- перебив Рустав брат Етеша ставлячи візок біля ліжка.- Мій брат хоробрий і сильний. Він все здолає. Лілі, хіба це не правда?
-Чиста правда.- погодилася Лілі.
-Едіна не змогла приїхати, але вона щойно звільниться одразу прилетить.-  повідомила мати.
-Мамо, давай зараз про Едіну не будемо.- сказав Рустам.
-Чому ж? Між іншим вона його наречена.- почала мати .
-Замовкніть , нарешті.-скрикнув Етеш. -Заберіть мене вже додому.
-Брат правий. Коли вже прийде той лікар?-спитала дівчина.
Лілі була найгарніша серед дітей Солода. Маленька, чорнява з великими очима, хурдолява, рум'янець на щічках і сором'язлива посмішка додавали їй ще більшої краси. Вона була найменшою серед них. А найстаршим був Рустам. Теж такий собі красень. Етеш був середньою дитиною в сім'ї. І саме він створював "Головну біль" для всіх. У свої сімнадцять років Етеш заявив родині що хоче жити окремо. Батько був у ярості коли почув це.
-Не сором наш рід !- сказав він.-З давніх давен рід Чубаренків жили під одним дахом. І ти будеш!
-Не буду!- відповів син і зробив все наперекір батькові.
Етеш самостійно знайшов собі житло і переселився туди. Орендна плата стягувалась звісно з родини,  бо хлопцеві тоді ще не виповнилося вісімнадцять. Від тоді Етеш і дізнався що таке справжнє життя. Без клатих правил і наказів. Без страху і настанов родини. Він уявляв як доведе батькові що існує інше життя. Життя за межами особняка і циганського села. І він майже це довів. І дівчина у Етеша також була, але вони ростались через рік. Просто не зійшлися характерами, не побудували одне життя на двох. А тепер він знову мусить повернутись у особняк і жити за батьківськими правилами.
У двері постукали так тихо що цього ніхто не почув і до палати ввійшов лікар.
-Ось і лікар .-зрадів Солод і розвів руками демонструючи щось на кшталт вдячності.- Саме про Вас ми тільки-но думали. Коли ми можемо вже забрати Етеша додому?
-Треба лише підписати виписку і можете їхати .- сказав той.- Ем... Чи можу поговорити з хворим на одинці ? 
-Звісно.-  засмітились родичі і цілим стадом , по одному вийшли з палати. Останнім виходив Рустам. Він обдарував брата хвальною посмішкою зачинившись за собою двері. Допомігши хлопцеві пересісти у візок лікар вперся об спину ліжка перед ним.
-Дякую,Вам, що допомогли мені. - сказав Етеш.
-Це моя робота. Рятувати життя людей. Мені шкода що твій спинний мозок пошкоджений і ти опинився в візку. Я дуже хотів би щоб лікарі були богами. Але це не так.
-Ви кожному пацієнту це говорите?- посміхнувся хлопець.- Чи я особливий? Жартую.
-У мене було багато пацієнтів які після поранень ставали інвалідами . Я спостерігав за їхньою реакцією щойно вони дізнавались про те що він опинився в інвалідному кріслі. У всіх на початку я спостерігав в очах відчай. Але потім гілки поведінки людей розділись. Багато хто не втратив силу духу і боровся далі за те щоб стати на ноги. Хтось після всіх випробувань одужав, хтось ні і прийняв нового себе. Хтось побудував особисте життя і щасливий. Але багато хто не зміг впоратися з своїми проблемами і болем і пішов.
-Я не розумію чому, Ви , це мені зараз кажете ?
-Я знаю що з мого боку це не компетентно, але я підслухав твою розмову з другом. Не бійся ця розмова залишиться між нами.
-Яке Ви мали право?- обурився Етеш. - Це взагалі ідентифікаційна інформація. Я вирішу  сам як мені жити.
Лікар зітхав слухаючи хлопця і хитав головою.
-Ти готовий погубити себе навіть не почавши по-справжньому жити? Не спробувавши стати на ноги стрибнути з прірви? Не думаєш про себе, то подумай про батьків.
-Досить! -  скрикнув бідний хлопець.- Думай про інших! А хто подумає про мене? Хто? Не кажіть що я маю про когось думати! Не кажіть!
-Добре. Все. Я відчепився . Просто не хочу щоб молодий, гарний хлопець губив себе так рано.-  сказав той прямувавши до виходу.-На все добре. Бувайте.
Через десять хвилин повернулись рідні. Мати і сестра зібрали дві сумки з речами і віднесли їх вниз . Лілі і Рустам спускались разом зі Етешом вниз до парковки. 
-Все буде добре, брате!- втішала дівчина хлопця.- Не слухай батька. Він нервує і говорить бозна-що.
-І мати теж.-додав Рустам. -Це ж можна згадати про Едіну. Етеш її не кохає. Але це "Традиція". 
-Я не одружуся на її. Краще помру.- подумав хлопець але як виявилося вимовив вголос. Він заплющив очі сподіваючись що ніхто не почув його слова. 
По дорозі додому хлопець весь час дивився в вікно і мовчав. Перед очима знову з'являлась красуня Софія. Блакитні очі, чорняве волосся, чарівна посмішка. Мабуть він вже марить нею. Він потрапив у пастку її очей . Тепер йому не потрібне життя без неї. Несподіване кохання небезпечне. Але він звик до небезпеки і саме через неї лишився можливості ходити.  Тепер йому байдуже. Він хоче відшукати ту саму дівчину на ім'я Софія. А якщо ні, то назавжди піде. Приїхавши до особняка нас вже чекали на воротах прибиральниця Зоя і той самий охоронник Віталій.
Етеш як завжди хотів самостійно вийти з автівки, проте вчасно згадав що він не може ходити.
Він відштовхув дверцята і допомогою рідних сів на візок. Перед ним стояв той самий будинок з якого він пішов шість років тому і думав що ніколи більше сюди не повернеться. Шкода.
-Раді що Ви вже повернулись! Було сумно без Вас. З поверненням!- промовила Зоя.
Було зрозумілим що цей текст вона вивчила  ще за три дні до цього моменту. 
Етеша поселили у кімнаті його дитинства. Вона була дещо іншою за ту що була в дитинстві. Набагато затишна і простора.  

Минуло три дні. Етеш пристосувався до нового життя. Це він показував всім , хоч у душі він не жив. 
Всі захвилювались коли він не з'явився на сніданку. Разом з родиною жили ще татова сестра з чоловіком. Вони були батьками Едіни. Їх було звати Матирда і Румі.
-Етеш ще досі спить?- спитав Солод у помічниці.
-Мабуть.- відповіла та подаючи чай господареві.
-Що означає "Мабуть"?- обурився чоловік.-Хіба ти не повинна знати все і про всіх? Кажи!
Він був чорним від злості .
-Так, тату, припини!-сказав Рустам піднімаючись із-за столу.-Я сам зараз до нього схожу.
- Можна і я?- підхопилась Лілі.
-Сиди. Я сам!- процідив  хлопець і вказав пальцем на її місце.
- Добре.
-Яка велика честь усім возитися з паном Етешом.-пробо́вкнулась Матирда.- Поводиться як нещасний, а ви возитесь з ним як з маленьким.
Рустам рванув до неї.
-Рустаме, не треба.- обороняла Лілі. Мати теж не вседіла на місці.
-Матирдо, слідкуй за своїм язиком.-гаркнула Яна.-Румі, закни свою дружину.
-Люба... припини зараз же!- попросив Румі.
Рустам знову намагався кинутись до тітки з кулаками. Румі став на захист своєї дружини.
- Рустаме, та не слухай ти її.- кричала Лілі.
-- Він вам навіть не рідний- продовжувала та. - Взяли просто хлопчика і виховали начебто він правжній циган. 
-Ти ще поплатиться за ці слова. Твоя донька не вийде за Етеша. Ніколи. Вона не варта його ні волоска.-сказав хлопець і побіг нагору.
По столу вдарив кулаком Солод так що всі хто сидів підстрибнув на місці, хто стояв здригнувся, а хто їв попехнувся. Всі злякано подивились у його бік. Чоловік нахмурився. Його губи були погрозливо зімкнуті немов щомиті з них могли вилетіти чорні слова.
- Етеш одружиться з Едіною! І це не обговорюється!- відрубав Солод. У колі сім'ї запала тиша. Знервовано дихавши Рустам випалив:
-Цього не буде. А якщо ні, то я одружуся на цій стерві.
-Рустаме...-голосила мати, проте син вже не чув. Він побіг нагору. У кімнаті Етеша крізь двері було тихо. Жодного звуку з нею не лунало. Хлопець кілька разів постукав і зайшов до кімнати. Бідний Етеш лежав на ліжку відвернувшись до стіни. Він не спав. Брат підійшов до нього і нахилився над ним.
-Ей сонко, пора вставати .- весело мовив Рустам.-Всі тебе чекають внизу.
Етеш повернувся до брата і сів.
-Ніхто мене не чекає- промовив він.- Просто у вас обов'язок. Доглядати за мною, щоб я завчасно не помер. Чи не так?
Він бачив що налякав Рустама.
-Добре. Вибач. Я вже встаю. 
-Етеше, чому ти так сказав?- спитав брат піднімаючи хлопця під руки.
-Це ж правда. Ця аварія забрала все . Я став обузою. 
- Ти не обуза! Ти- мій брат задля якого я здатен на все.
Рустам поплескав Етеша по плечі і відвіз до ванної.
-Я закохався.- зізнався він. -Вона теж як я. На... візку. Я загубив її. Дурень! Закохався в неможливе.
-Неможливого не буває. Знайди її. І скажи про свої почуття.
-Я не можу! Я мушу одружиться. 
-Ти про Едіну? Я цей... подумав... Може я одружуся? Замість тебе.
-Ні. Я цього не допущу. Не хочу щоб ти страждав замість мене. У мене є тільки два виходи. Тільки два.
Після сніданку хлопець покликав до себе охоронця Віталіка. Коли той ввійшов Етеш сидів біля вікна і дивився вдалечинь.
-Етеше Солодвичу!- промовив той до хлопця. Етеш розвернувся до нього.
-Ну що? Дізнався?-запитав він у здоровання.
-Звісно. Я знаю де живе дівчина.