Розділ 2

"Чом ти не прийшов, як місяць зійшов, я тебе чекала . Чи коня не мав? Чи стежки не знав? Мати не пускала. Чи коня не мав? Чи стежки не знав? Мати не пускала." Лунала пісня уві сні. Її співала мама Софії заплітаючи їй коси в косу. Вона ще така мала. Віснюшки на обличчі, світле волосся, червона спідниця, білі колготки, чорна жилетка і черевики лакові. Потім вона стає на стілець і каже:
-Дивись, мамо, я виросла!
-Я бачу. Доню, не впади!- кричить мати . Стілець хитається і дівчинка падає в безодню. І все.
Софія прокинулася у холодному поту і зрозуміла що це був лише сон. Вона лежить в своєму ліжку одна. Поруч нікого немає. Та ось чому пісня не припинила лунати? Її ноти доносились з коридору. То співала Лідія Миколаївна. Вона колись була помічницею мами Софії . І коли вона померла разом з чоловіком,а нещасна Софійка після важких трам опинилася в візку Лідія Миколаївна вирішила залишитися з нею і бабусею яка взяла дівчинку під свою опіку. На жаль щойно Софійка перейшла в десятий клас стара померла. Інших родичів в дівчинки не було. У Лідії Миколаївні ні чоловіка, ні дітей не було. Тому вона сміливо стала опікуватися Софійкою і так залишилась до нині.
Дівчина виїхала з своєї кімнати і застигла у просторі між ванною і кухнею. На кухні біля плити щось чарувала жінка поважних років з химерними окулярами на носі.
- Добрий ранок! - посміхнулася жінка.
- Добрий. Вибачте, я не чула коли Ви прийшли . Заснула після роботи як...-зізналась дівчина.
-Я не ходила вчора додому. Я залишилася тут на ніч і була у кімнаті для гостей. - сказала вона.
- Он воно що. Тоді добре. Тобто робіть як Вам комфортніше. 
-Скоро будемо снідати. - сказала жінка відводячи погляд від Софії.
-Я швидко - вигукнула та вже за дверима ванної . 
Відкривши кран з холодною водою вона пригадала сон. Обличчя мами ніби ще досі дивилося їй у спину, а очі і незрівнянна посмішка ще гріли її душу. Вона б все віддала лише щоб ще раз побачити неньку. Чому доля така несправедлива? Софія виплеснула долоні води на обличчя намагаючись хоч якось заспокоїтися.
-Я буду жити. Мамо, чуєш? Буду. Попри все . -подумки покричала собі дівчина, хоч виявилось що це було вголос. Вона зненавиділа себе за свою чутливість. Адже Софія все життя боролася з своїми проблемами і почуттями наодинці. А усім каже що з нею все норм. 
-Софійко, сніданок!- почувся голос Лідії за стіною.
-Я скоро.-сказала вона починаючи чистити зуби.-Дві хвилини
Дівчина рознервувалась так що її руки тремтіли проте опанувала себе і закінчила справу.
Увійшовши до кухні на неї вже чекала жінка яка розкладала тарілки. Софія влаштовувалась за круглим столом вмикнуши гальма.
Жінка теж примостилась біля неї на стільці .
-Смачно як завжди. Дякую, вам!
-Тобі. Називай мене на ти.  Я тобі більше ніж...помічниця.
-Звісно. Та я не можу перейти з Вами...з тобою на ти. Ви тобто ти замінила мені маму. Вибрали нас замість особистого життя і досі робите багато для мене. Але це для мене важко .
-Ти для мене за ці довгі роки стала як донька. І не думай що річ тільки у твоїх" особливостях". Якщо захочеш мене звільнити - добре. Я піду. Але як рідна людина я нікуди не зникну. 
Годинник пробив десять хвилин на одинадцяту. За приємною розмовою Софія навіть не помітила цього.
-Лідо, як ти думаєш що сказала б мама мені якби дізналася що я за крок до здійснення своєї мрії, але мені страшно?
-Вона б сказала, щоб ти летіла за мрією на кінець світу проте мати трохи розуму що у будь-якому випадку оцінити ситуацію мудро. Якщо доля дарує тобі шанс здійснити мрію, а ти тікаєш від нього то іншого разу такої можливості не буде. Тому вирішувати тільки тобі. - мовила жінка.
Софія так заслухалась стару що раптово підхопилась і зрозуміла що їй час іти.
-Я вже запізнююся. Я люблю тебе за те що завжди підтримуєте мене. Ти нагадуєш мою маму.
-Бо я це копія її. Не забувай про це.
Дівчина мовчала опустивши очі вниз, але потім тихо промовила:
-До вечора!
-До вечора. Гарного дня! Не забувай мої слова.
Софія кивнула і зникла з вітальні.
Місцева лікарня Собальтіского району знаходилася 30 км від її житлового будинку і 24км від того місця де загинули її батьки. Вона також була в тій машині і лише якимось дивом вижила, залишившись назавжди прикутою до інвалідного візку. Та нехай . Люди не можуть змінити минулого, але чомусь деякі ще досі продовжують жити у ньому? Як кажуть: "Вчора- вже в спогадах, завтра -у божих думках, тільки сьогодні -у твоїх руках." Іноді ми забуваємо про це. Як нам б не хотілось змінити це. Дівчина їхала на роботу, а на роботі всі емоції зайві. Заїхавши у двір лікарні вона припарковалась перед знаком "Місце для людей на візку" і виїхала з автівки вже на своєму "Велокарі" ледве не забувши прихопити блокнот для записів. Замкнувши авто Софія кинула ключі в свій "міні клач" і покрутила колесами до головного входу лікарні. Всередині було світло і затишно. На реєстратурі сиділи дві дівчини, які мило посміхались відвідувачці . Одна з них піднялася з місця і промовила:
- Доброго дня! Чим можу я Вам допомогти?
-Доброго! Я респондент журналу " Відоме життя". Я прийшла до вашого пацієнта на ім'я Етеш. Вибачте, прізвище його не пам'ятаю.- сказала Софія сміливо так що дві дівчини переглянулись між собою.
-Зар аз пошукаю.- пообіцяла та і залізла в велетенський комп'ютер. -Кажете вам потрібен пацієнт Етеш?
Дівчина кивнула головою.
- Якщо ми не помиляємось то Ваш Етеш це циган.
"О, тепер він мій." подумала Софія проте знову кивнула.
-Палата номер 7 ліворуч. Будьте обережні. Біля палати чергує чи його батько чи охоронник . Не створюйте нам зайвих клопотів.- ввічливо повідомила дівчина криво посміхнувшись.
-Дякую!- подякувала Софія їм і попрямувала в вузький коридор. Вона знайшла потрібну палату по велетенському здорованню що стирчав зовні приватної палати. На якусь мить я злякалася що він не пропустить мене і віддішле подалі. Що зможе зробити тендітна, маленька дівчина проти "двоголового великана" ?
"Мама, ну і я влізла в халепу! Рятуйте, люди!" подумала про себе Софія."Так, тільки не панікувати. Вдох, видих. Вдох , видих. Вперед."
- Кого, Вам?- суровим голосом спитав великан.
Намагаючись не видати свого страху дівчина промовила:
-Я до пана Етеша. Я респондент журналу " Відоме життя". Вам мабуть вже повідомили про мій прихід .
Чоловік розглянув дівчину з голови до ніг і сказав:
-Так, мій пан говорив про якесь інтерв'ю. Що прийде одна дівчина. Прийде !- глузував він з Софія.- А не прикотиться.
"Хам" хотіла сказати йому в очі, проте змовчала. Вона дивилася на нього і дала йому знак що поводить себе не припустимо . Той змутився і сказав:
-П... прошу, Вас.
Він розчинив Софії щоб та в'їхала всередину приміщення і одразу зачинив їх.
Палата була велика. Посеред неї стояла комфортабельне ліжко з різними дрібницями. Хворий мабуть спав до дівчини появи тому що, коли вона з'явилась він не одразу розплющив очі. Софія наблизилась ближче до його ліжка і його погляд впав на її. Цей погляд був дещо дивним. Одночасно стриманим і чимось зацікавленим.
- Доброго дня! Вибачте, що потурбувала. Можливо Вам казали що я...- мовила дівчина майже не червонівши . Вона не встигла закінчити я хлопець перебив її на слові.
-Так. Вас звати Софія.-сказав хлопець трохи піднявши одну частину ліжка.
-Як Ви... знаєте?
- Здогадався.- безтурботно відповів він. - Після аварії у мене відмовили ноги, але з головою в порядку. Розум не відбило. Поки що.
Софія була спантеличена початком розмови, бо вона не очікувала що людина після жахливої аварії буде жартувати з незнайомими людьми.
-Чому дивитесь на мене так?
Дівчина не помітила як почала витріщатись на хлопця. Тому відвела погляд кудись у бік.
-Доречі мене звати Етеш .
-Дуже приємно! Наш журнал був зацікавлений Вами і жахливою подією що змінила Ваше життя. Хотілось б почути що Ви думайте і відчуваєте зараз?
-Якісь говенні питання , пані Софія. Ви так не вважаєте? Що може відчувати людина яка ще вчора займалась спортом, ходила, бігала , жила, а сьогодні вона назавжди прикута до візка? Розпач, безсилля, несправедливість долі. Одна мить забрала в мене все. Кому буде не прикро?
- Принаймні Ви зараз жартуєте зі мною як своїм другом.
-А я маю робити? Закинути на шию петлю? Чи вистрибнути з десятого поверху? Я син циганського барона. Спадкоємець славного роду. Так , мені у душі байдуже хто я, але це моє коріння все таки.
Ніхто ніколи ще не був з Софією таким відвертим як Етеш. 
-Мені буде важко жити далі, але мені доведеться навчитися. Не думаю що якась дівчина закохається в такого чоловіка як я. 
- Чому ж? Ви молодий, гарний, розумний.
-Я не про те. Ну я ніколи не повернувся до колишнього... життя. Хіба хтось закохається в того, хто стане для його обузою на все життя?
Софія закотила очі . Їй вже набридли ці його тупі роздуми.
-Енеш...
-Етеш.- перебив хлопець.
-Мені байдуже.-знервовано відповіла дівчина.-Якщо Ви думайте що людина на візку ні на що не здатна то думайте так і далі. Я не забороняю. Живіть в своїй уявній клітці все життя проте знайте що Ви не праві. Ваші обмеження в Вашій голові.
Закінчивши промову Софія зрозуміла що трохи перегнула палку і затихла.
Етеш дивився на неї ошарашеним поглядом і не знав як реагувати на такі заяви дівчини. Кілька хвилин вони обоє мовчали не знаходячи що сказати одне одному. Софія так само палала від сорому. Та що ж вона такого сказала? Тільки правду.
-А Ви мене б покохали?- серйозно запитав Етеш . Його очі засвітились якоюсь надією. Вона була для Софії дещо незрозумілою.
Це питання було як грім серед ясного неба для дівчини. І що тепер їй відповісти? Софія мовчала дивлячись у його безмежні очі.
-Не бійтеся, це просто питання. Вам, нічого за нього не буде. Обіцяю! То що ж? Покохали б? 
-Так!-тихо сказала вона.-Вибачте, мені вже треба іти.
Розвернувшись вона попрямувала до виходу і на останок промовила:
- Швидкого одужання, Вам! Прощавай...те.