Розділ 1

Понеділок. Будневі дні заполонили місто.  Скоро дев'ята година хтось вже у школі, хтось на роботі а хтось має свої плани на день. Тільки Софія ще лежить у ліжку розглядаючи корольові сні. Перевертаючи бік на бік вона ще досі солодко сопе.
Десь нагорі почувся голос сусіда:
-Вже дев'ята година. Мені потрібно на роботу! Жінко, де мої штани?
-Девʼята година?-відлуналось  у голові дівчини і вона відразу сіла. Вона запізнюється на роботу. Тобто вже запізнилася, але ще можна зібратися і поїхати. У голові гуде наче після вечірки. Знайшовши свої капці під ліжком Софія пересіла у візок , який стояв поруч з ним.
-Новий день, зустрічай мене.- сказала вона вдягаючи зім'яту сорочку. На щастя робочий одяг був вже приготовлений і лежать охайно на кріслі. Софія навіть не зрозуміла як він з'явився на ній.  Поснідати і привести себе до ладу довелося швидше ніж зазвичай.  Нарешті сівши за стіл з чашкою такої бажаної кави дівчина видихнула:
-Ну і все. Ще є три хвилини і на роботу.
Біля ніг лащився кіт намагаючись відібрати з рук останній шматок сиру.
-Вибач, я поспішаю. Тебе нагодує Лідія Миколаївна.
Кіт заглянув у очі дівчини . Розвернувся і пішов геть. Який розумний. Мабуть образився що сьогодні годує його не Софія. Одягнувши кросівки вони швидко викотилась з квартири ледве не забувши ключі від дому. Мабуть Ви зараз скажете що все це виглядає так легко і швидко як у людини на своїх двох. Але це лише з вашого боку так. Зібратися і вийти з дому ще той " Героїчний подвиг". Сівши за кермо автомобіля дівчина подивилася назад пишаючись собою. Візок був стояв позаду з увімкнутими гармами . Можна їхати. 
У офісі праця кипила . Обговорювали самі вдали і не дуже інтерв'ю відомих людей. Як завжди.  Той молодець, а той невдаха. Той вміє розговорити людей ,  а той мовчить як риба у акваріумі. Той задає безліч питань співрозмовнику, а той слухає його немов зачарований. Мабуть прикладів досить щоб описати наш вулик? У всіх є свої дві, тільки у Софії два колеса. Всі дивуються як така дівчина може працювати в офісі інтерв'ю. Може і працює навіть не гірше за інших. Увійшовши у відділ Софія непомітно б з'явилась на робочому місці якби не...
-Соня!- зненацька хтось вимовив із-за спини. Ну не дадуть тихо просмигнути крізь "спостеріганий пункт ". 
-Ну що?
За спиною красувалася її колега і подекуди подруга Оля. Знову прийшла про щось пліткувати.
-Чому відразу "Ну що?". Я прийшла тільки-но привітатись. -нахмурилась та. Вона знає спосіб як до Софії підлабузитись і вже дивилася на дівчину своїми лисячими очима.
-Привіталась? Тепер до роботи.
-Чому така зла? Я ж можу поскаржитися начальнику. Ти ж запізнилася.
Софія від люті незнала куди дітися, попри це вона все-таки намагалася зосередитися на паперах які купою на столі. Оля ходила навколо мене явно шукаючи до чого причепитися.
-Ти не встигнеш з цією купою до вечора.- вказала та пальцем на білосніжну стопку.
-То іди до керівництва. Вперед! Чого чекаєш? Випри мене з роботи. Давай!
Нарешті вигляд обличчя став природним і вона перестала кривлятися присівши на найближчий стілець. Софія ще досі поглядала на неї з-під лоба і мовчала.
-Я пожартувала а ти... Вибач.
-Все таки я не розумію чому ти завжди дивиться на мої вади. Я маю руки, ноги і світлу пам'ять. Так я не така як ви і що?
-Соню, ми цінуємо тебе за твою роботу, як колегу і друга. Я перегнула палку, вибач. Я прийшла щоб передати доручення Олега Васильовича.
-Я розіграла комедію.- перебила Софія.-Чудово.
-Та постривай ж ти. Син відомого барона потрапив в жахливу аварію. Він зараз знаходиться в місцевій лікарні. Лікарі кажуть що в нього пошкодження спинного мозку і навіть не знають чи зможе він ходити. Нам потрібно інтерв'ю з ним.
-Чому ми наживаємось на людському горі? Нам що інших тем не вистачає? Мені взагалі байдуже до цього. І хто буде брати в нього це інтерв'ю?
-Ти!
-Що? Як... як я? Чому? Я...я не можу.
-Чому ні? Ти вже маєш досвід. Ти ж у офісі інтерв'ю відомих людей. Шеф дає тобі можливість проявити себе, а ти кажеш ні?
-А ти добре знаєш чому! Я завжди лише обробляла готову інформацію. Завжди була за лаштунками через свої особливості, а тепер я буду головним автором?- сказала Софія на мить задумавши.-Чи існує Інтерв'юер на колесах? Ні. Так це моя мрія, але це неможливо. Що скаже про нас той хлопець? Ні, я осоромлю всіх.
Оля заглянула у безмежні очі своєї подруги і побачила там безсилля. Вперше. Софія ніколи не любила коли до неї проявляли хоч найменше співчуття. Скаржитись на своє теж вважала не доречним. І тільки зараз перед здобуттям успіху вона боїться осоромити всіх.  Софія вже доросла, незалежна жінка, проте в серці вона ще дитина.
-Ти зможеш! Всі у тебе вірять! Олег Васильович впершу чергу! - спробувала підбадьорити Оля колегу поклавши свою руку на її.
Та прикрила обличчя долонями і зітхнула:
-Спробую.
Оля посміхнулася Софії і та у відповідь теж. 
-Вперше кажу це комусь, але мені страшно. 
-Ти зможеш. Ми з тобою. Втри всім носа.
Оля спробувала розсмішити Софію, але та в черговий раз зазирнула у блакитні очі дівчини і сказала:
-Дякую за довіру і вірю в мене.
З цими словами Софія зникнула за стіною в напрямку вбиранні.
Зачинившись дівчина заринулась в думки. Тільки в них вона була сама собою. Без клатих масок і без мотивуючих посмішок. По щоках потекли сльози. Тільки чому? Хіба не цього вона так бажала. Невже не до цього вона так довго ішла? Та Софія ніколи не думала що її мрія втілиться у життя, бо мрії це лише людські фантазії що дають змогу вижити у цьому світі несправедливості. Може Софія все-таки помилялась? Весь вечір після роботи дівчина хвилювалась перед завтрашнім днем немов мала дитина перед першим дзвоником у школі . По декілька разів повторяла текст і список питань, які завтра вона має задати своєму співрозмовнику. Надмірне хвилювання забрало у Софії багато сил і тому щойно впавши на ліжко вона міцно заснула .