Розділ 40

Ігор та Олена вийшли з будівлі суду з паперами в руках. Тепер вони були офіційно розлучені.

— От і все, — сказала Олена, уникаючи прямого погляду. — Відтепер ми колишні.

— Так, — погодився Ігор, — але ми ніколи не станемо чужими.

Олена злегка усміхнулася, нарешті піднявши на нього очі.

— Звісно, що ні. Нас завжди пов’язуватимуть спогади… діти. Ось, уже незабаром весілля Маринки, а там й Тимурка надумає. А потім нас… онуками закидають.

У її голосі вперше за цей час з’явилося тепло.

— Тому ми ще не раз зустрінемося. Я не хочу, щоб діти колись обирали між нами.

— І не будуть, — твердо сказав Ігор. — Я завжди буду поруч із ними. І ти… звертайся, якщо що. Ти ж знаєш — я тобі не відмовлю.

Олена дивилася на нього спокійно. У її очах більше не було образи — лише вдячність і повага.

— Успіху тобі… і пробач за все, — м’яко мовила вона.

Ігор кивнув, стримуючи емоції.

— І тобі хай щастить.

Вони розійшлися в різні боки, не озираючись, і без бажання повертати минуле. Ігор ішов не поспішаючи, подумки звикаючи до свого нового статусу — розлучений, коли задзвонив телефон. Це був Микола Олександрович.

— Слухаю? — Ігор притиснув смартфон до вуха.

— Досудове розслідування у справі Степана завершено. Обвинувальний акт скеровано до суду. Доказів достатньо, щоб він відповів по всій суворості закону, — повідомив Микола Олександрович. — І це ще не все. Запобіжний захід йому не змінюватимуть — залишиться під вартою. Із СІЗО його доставлять одразу до суду, а далі — до установи виконання покарань. Без «прогулянок на волю», як це іноді буває.

— Чудова новина, — коротко відповів Ігор із полегшенням у голосі.

— Як там Дарина? — вже м’якше запитав Микола.

— Вже значно краще, тримається, — Ігор дійшов до свого будинку й підняв голову до вікон четвертого поверху. — Хоче змінити все, щоб нічого не нагадувало про минуле. Знайшла нову квартиру, готується до переїзду. Я завтра допоможу їй перевезти речі.

— Це добре, що вона не падає духом, — схвально відгукнувся Микола. — Передай їй, мої вітання. Не кожен таке витримає.

— Передам.

— І ще одне, Ігорю, — голос знову став діловим. — У понеділок чекаю тебе в себе. Офіційно оформимо твоє працевлаштування.

— Ціню твою довіру,— сказав він. — Я не підведу.

— А я справді радію, що ти будеш у моїй команді, - додав Микола. - До зустрічі.

Ігор піднявся на свій поверх, зайшов до квартири. Тимур уже був удома — чекав на батька.

— Ну що… розлучили вас? — запитав одразу.

— Так, — Ігор не став тягнути з відповіддю. — Тепер ми з твоєю мамою офіційно розлучені.

Тимур важко зітхнув. Було видно, що він хвилювався.

— Я все розумію. Чесно. Але до останнього сподівався, що ви, може, передумаєте… помиритеся.

— Ми з нею залишилися в хороших стосунках, просто більше не разом, — Ігор пройшов на кухню, поставив чайник.

— Уже легше… — Тимур пішов слідом, сів за стіл. — Тату, я хочу тобі дещо сказати, — почав він і на мить замовк, збираючись із думками. — Я… ми з Поліною хочемо одружитися.

— Невже погодилася? — Ігор усміхнувся, щиро радіючи за сина.

— Погодилася, бо кохає мене так само як і я її. І вірить, що я колись відкрию власну комп’ютерну фірму. І буду заробляти не просто мільйони — мільярди, — він теж усміхнувся, але тут же трохи посерйознішав. — А зараз от думаємо, де нам після весілля жити…

— А що тут думати? Ця квартира — ваша, — сказав Ігор.

— Тату, а ти куди? — здивовано запитав Тимур.

— Я повертаюся у спецпідрозділ. Поки житиму з хлопцями в гуртожитку, а там буде видно.

Тимур мовчав кілька секунд, а потім підвівся, підійшов до батька, обійняв його за плечі.

— Ти завжди робиш так, щоб нам було краще. Дякую тобі, тату.

Наступного дня, у суботу, Ігор прокинувся аж занадто рано. Привів себе до ладу, зварив каву, ловлячи себе на думці, що справді хвилюється. Його переповнювало таке відчуття, ніби він йде не просто допомагати Дарині з переїздом, а на побачення з нею.

Згадав, як кілька днів тому вона зателефонувала й трохи невпевнено попросила про допомогу — і, звісно, він не вагаючись погодився. Інакше й бути не могло. Взагалі думав про неї щодня, майже щохвилини. Повертаючись до того, що сталося між ними за такий короткий час. І до того, що цей день, можливо, стане останнім, коли вони проведуть його разом. Потім їхні дороги остаточно розійдуться.

Допивши каву, Ігор накинув куртку й вийшов на сходовий майданчик. Зупинився перед сусідніми дверима, підняв руку, щоб натиснути на дзвінок… але не встиг. Двері відчинилися самі — Дарина ніби відчула, що він уже тут.

Він же одразу помітив: сьогодні вона виглядала інакше — свіжа, зібрана, навіть із легкою усмішкою на вустах. У її погляді вже не було ні тієї тривоги, ні паніки, що переслідували її раніше. Лише спокій і щось тепле, притягальне. Майже чарівне.

— Доброго ранку! — привітався Ігор.

— Доброго ранку! Дякую, що ти прийшов… — відповіла вона трохи ніяково.

Пауза затягнулася, і тоді Ігор, ніби рятуючись від незручності, кивнув у бік коридору:

— Ну як… усі валізи зібрала?

— Так усі, — відповіла, відступаючи вбік і пропускаючи Ігоря до квартири. — І таксі вже встигла викликати. Хочу якнайшвидше звідси вибратися, щоб ніщо не нагадувало про минуле.

Ігор зайшов досередини, взяв першу валізу й без зайвих слів поніс її до виходу. Потім повернувся і забрав другу, третю… Він повністю зосередився на роботі, бо чомусь зовсім не знав, про що говорити.

Дарина тим часом мовчки поклала до сумочки документи, одягла пальто, вийшла з квартири й навіть не озирнулася. Їй зовсім не було шкода залишати дім, у якому прожила кілька років. Вона б воліла назавжди викреслити цей відрізок зі свого життя. Спустилася сходами слідом за Ігорем. Разом сіли до таксі. Коротко назвала свою нову адресу водієві.