Розділ 39

Ігор увесь свій час проводив із Дариною у лікарні й водночас постійно хвилювався за сина. Бо Степан уже дізнався про все і почав лютувати. Не маючи змоги дістатися до Дарини, він все ж спробував відігратися на Тимурові. Хотів виконати свою погрозу — сфабрикувати проти хлопця звинувачення, цим самим змусити Ігоря відступити. Але цього разу у Степана нічого не вийшло, бо Ігор все ж випередив його, встиг подбати про сина. Він про все розповів слідчим ДБР. Ті врахували ситуацію і взяли Тимура під захист. Після цього Степан остаточно втратив контроль, запанікував — і почав припускатися помилок, які крок за кроком наближали його до власного арешту.

А сьогодні, попри все, Ігор мав зробити ще один важливий крок. Він мав їхати до «ТрансЛогістикГруп», але спершу вирішив поговорити з Дариною, розповісти усе як було, попросити вибачення. Бо більше не міг і не хотів нічого приховувати. Зайшов до палати з двома стаканами кави, які мовчки поставив на тумбу, сів поруч.

— Дарино, я маю зізнатися, сказати правду… — він подивився їй прямо в очі. — Це через мене Степан тебе знайшов. Я… дав йому напрямок, де тебе шукати.

— Ти? Але чому? —  Дарина була дійсно здивована. — Я думала, він сам…

-- На жаль… так вийшло…  

-- Ігорю, розкажи мені все як було,- наполягала вона. – Зрозумій, я повинна знати...

— Він тиснув на мене… погрожував Тимуром  і я не бачив іншого виходу, —  відповів Ігор, а потім обережно взяв її за руку. — Пробач… за все, що тобі довелося пережити через мене.

— Це не твоя вина, — Дарина похитала головою. — Степан рано чи пізно знайшов би мене. Куди б я не тікала він би йшов слідом. У нього для цього є усі можливості.

Вона на мить замовкла, збираючись із думками.

— Знаєш, про що я справді шкодую? — додала вже тихіше. — Що не наважилася боротися раніше. Терпіла, шукала виправдання, боялася… Але тепер — ні. Я більше не боюся. І це завдяки тобі. Тож вибачати мені нічого.

— Дарино… ти дивовижна… - на емоціях вирвалося у нього.

Ігор навіть підвівся, хотів обійняти і зізнатися у тому, що кохає її. Що поруч із нею він оживає, що серце готове вискочити із грудей, що заради неї він готовий на все. Але не наважився, промовчав. Раптом забракло сміливості.

— Сподіваюся, Степана скоро заарештують, — Дарина нічого не помітивши взяла до рук каву, зробила ковток. — Я вже налаштувалася на судовий процес. І ще… хочу подати на розлучення. А коли все це закінчиться почну життя заново. Переїду — не хочу залишатися в тій квартирі. Зніму іншу, знайду роботу… Навчуся жити по-новому — самостійно, без страху. А ти?

— У мене попереду теж розлучення, — відповів він після паузи. — А потім… планую повернутися до спецпідрозділу.

— Тобто ти більше не будеш далекобійником?

— Ні, -- Ігор ледь усміхнувся, - але… насправді мені навіть сподобалося. Та я все ж хочу займатися тим, що справді має для мене значення. Там, де я можу бути собою. І зараз у мене є шанс повернутися.

Ігор підвівся.

— Я зараз повинен йти. У мене зустріч із юристами. Ввечері повернуся. А ти відпочивай, набирайся сил. Ми ще поговоримо.

-- Гаразд… -- кивнула вона.

Дорогою до компанії Ігор щохвилини повертався думками до неї. До Дарини. І знову картав себе. Цього разу за те, що не наважився сказати головного. Що кохає її. Слова були майже на вустах — але він їх проковтнув. Переконав себе: так краще. Для неї. І, мабуть, для нього теж. Вони не можуть бути разом. Надто різні. Вона — світла, сильна, попри все, що пережила. Він… з багажем помилок і рішень, за які й досі соромно. Та й після всього, що з нею сталося, їй потрібен час, а не нові почуття, не ще одна складна історія. Не зараз і точно не з ним.

Ігор перейшов дорогу на світлофорі, повернув праворуч і, ще глибше занурився у власні думки, не одразу помітивши чорного фургона, який різко загальмував поруч із ним. Двері миттєво відчинилися.

-- Сідай, треба поговорити.

Ігор озирнувся. На мить навіть подумав, що це не до нього. Зробив крок назад — і завмер: із салону на нього був спрямований ствол пістолета. Вибору не було. Він мовчки сів у фургон. Двері зачинилися. Ігор перевів погляд і… впізнав обох. Андрій — диспетчер, і Дмитро — вантажник, який і тримав пістолет. Картинка склалася одразу. Це вони підклали йому контрабандний антикваріат. Підставили.

— Чого вам треба? —  запитав Ігор, хоча вже й так здогадувався.

— Бачу здивований… — протягнув Андрій криво посміхнувшись — Гони сюди відео…

Ігор промовчав, удав, що не зрозумів про що йдеться.

— І ще одне, — додав Андрій, нахиляючись ближче. — Жодних свідчень ти давати не будеш. Скажеш, що помилився. Не розібрався.

— У мене немає ніяких відео, це по-перше— відрізав Ігор. — І не тобі вирішувати, що і кому мені говорити, це по-друге.

Він краєм ока глянув на пістолет. Відстань хоч і замала, але... потрібно упіймати момент.

— Ти зараз не в тому становищі, щоб геройствувати, — холодно хмикнув Андрій. — Телефон. Повільно.

Ігор зрозумів: це і є той самий момент — треба діяти. Він нахилився вперед, ніби тягнучись за смартфоном — і в ту ж мить різко штовхнув Дмитра плечем у груди. Схопив його руку з пістолетом, рвонув угору. Пролунав постріл — куля вгатила в обшивку.

— Ти що… — встиг вихопити Дмитро, але Ігор уже діяв далі.

Він різко вдарив його ліктем. Пістолет вислизнув із руки й упав на підлогу. Андрій нарешті отямившись від несподіванки, кинувся вперед, вчепившись Ігорю в куртку.

— Та я зараз тебе…

Але Ігор вирвався, вдарив його кулаком у щелепу, рвонув за ручку дверей і буквально вивалився з фургона, боляче вдарившись плечем об асфальт. На якусь секунду перехопило подих, але він одразу підхопився на ноги й побіг тротуаром, намагаючись не зачіпати перехожих.

— Стій! — почулося позаду.

Андрій і Дмитро вискочили слідом — із пістолетом у руках, кинулися навздогін. Та Ігор навіть не озирався. Пробіг ще кілька метрів і звернув у провулок, потім в інший — навмання, плутаючи сліди. Зупинився лише тоді, коли був упевнений, що відірвався. Сперся руками об коліна, важко дихаючи, намагаючись вирівняти подих.