Розділ 38

Після безсонної ночі, яка пройшла у роздумах Ігор виглядав виснаженим і пригніченим. Це не могла не помітити Марина, яка саме пакувала валізи, готуючись переїхати до Микити.

— Тату, ти випадково не захворів? Вигляд у тебе…

— Доню, зі мною все добре, — запевнив її Ігор. — Не хвилюйся за мене, збирайся. Я допоможу винести твої речі до під’їзду.

— Ну добре… Але якщо тобі погано, я залишуся…

— Не вигадуй, — Ігор спробував надати голосу легкості. — Я просто не виспався.

Вже за годину за Мариною приїхав Микита. Ігор, як і обіцяв, допоміг із валізами, стримуючи смуток від того, що донька залишає рідний дім. Але… таке життя, і він це розумів. Головне — щоб вона була щасливою. Наостанок міцно обійняв Марину й потиснув Микиті руку.

— Я подбаю про неї. Обіцяю, — сказав Микита впевнено.  — Заходьте до нас.

— Обов’язково зайду, — кивнув Ігор і ледь усміхнувся. — Треба ж перевірити, в яких умовах житиме моя донька…

Коли Марина та Микита поїхали, Ігор піднявся до квартири. Не встиг зачинити за собою двері, як задзвонив смартфон. На екрані висвітилося: «ТрансЛогістикГруп». Одразу натиснув «прийняти».

— Доброго дня. Вас турбує юридичний відділ компанії, — пролунав офіційний жіночий голос. -- Нам необхідно поговорити з вами щодо обставин використання вашого транспортного засобу для перевезення забороненого вантажу.

Ігор швидко зібрався з думками, підійшов до вікна.

— Я зрозумів, — коротко відповів і після паузи додав: — Готовий приїхати й надати пояснення. До речі, у мене є матеріали, які можуть бути важливими. Відеозапис із Польщі…

— Добре, це важлива інформація, — вже серйозніше відповіла співрозмовниця. — Принесіть, будь ласка, усе, що маєте. Ми чекатимемо на вас в офісі.

Розмова обірвалася. Ігор навіть зрадів, що не стали затягувати з розслідуванням. Він був готовий співпрацювати й розповісти все, що з ним сталося. Аби лише допомогти викрити злочинців і щоб вони більше не використовували не те що компанію, а таких водіїв, як він. Обмірковуючи майбутню розмову Ігор помітив у вікно Степана, який вийшов з під’їзду, швидко сів у автівку й поїхав.

Ігор ще кілька секунд постояв, дивлячись услід. Степан поїхав… А Дарина? Вона без сумніву повинна бути вдома. Він мав із нею поговорити: попросити вибачення, сказати, що Степана скоро заарештують і що вона нарешті буде вільна.

Ігор кивнув сам до себе й майже вибіг з квартири. Підбіг до сусідніх дверей й рішуче постукав — спочатку стримано, потім значно сильніше. Тиша. Наполегливо подзвонив у дзвінок. Жодної відповіді. Притулився вухом до дверей. Ні звуку, ні кроків, ні голосу. Але він знав — вона вдома. Постукав ще раз, уже кулаком.

— Дарино…  Це Ігор. Відчини, будь ласка.

Знову мовчання. У ньому почало підіймалося тривожне відчуття. Точно, щось було не так. Ігор повернувся до своєї квартири і не роздумуючи вийшов на балкон. Нагнувся над  перегородками між балконами оцінюючи відстань. Трохи більше метра. Четвертий поверх. Та зараз це не було наскільки важливим. Треба діяти і негайно.

Тому більше не гаючи часу він переліз через огорожу, обережно став ногою на вузький край бетонної плити й потягнувся до сусіднього балкона. Пальці намацали холодний край. Він ухопився за нього, підтягнувся, але у цю мить нога ковзнула, зависла у повітрі… Усередині все похолонуло, серце шалено закалатало в скронях. Та Ігор встиг втриматися і перевалився через огорожу. Швидко перевів подих, підвівся. Двері у квартиру сусідів були не зачинені. Він поспіхом штовхнув їх і зайшов досередини.

— Дарино! — одразу покликав.

У відповідь — тиша. Зробив крок, прислухався і раптом почув — тихий, зірваний голос:

— Ігорю… я тут…

Він рвучко кинувся до сусідньої кімнати, розчинив одні двері — порожньо. Потім другі… і різко зупинився, наче налетів на невидиму стіну. Дарина сиділа на підлозі, притулившись спиною до стіни. Волосся скуйовджене, обличчя бліде, на щоках і шиї — свіжі синці. Одна рука була прикута наручником до бильця ліжка.

— Боже… — вирвалося у нього.

— Я… я знала, що ти прийдеш…-- прошептала Дарина подавши вперед.

Ігор швидко наблизився до неї, опустився на коліна. Не витримавши обійняв її, гарячково шукаючи очима, чим можна звільнити руку. Дарина здригнулася від дотику, але не відсторонилася — лише вхопилася за його сорочку вільною рукою, ковтаючи сльози.

— Все заспокойся… я з тобою. Я тебе витягну звідси. Зараз я знайду ключі…

— Вони… — хрипко вимовила вона. — У коридорі… на тумбі… він їх туди поклав…

Ігор підвівся і вискочив у коридор, мало не перечепившись через килим. Підбіг до тумби. На секунду здалося, що ключів немає, Та потім побач, схопив їх, повернувся до Дарини. Ключ не одразу потрапив у замок — чомусь затремтіли руки. Ігор вилаявся пошепки, зібрався — ще раз. Клац. Наручник розімкнувся.

Дарина знову притулилася до нього, втиснулася обличчям у його плече. Ігор, стримуючи власні емоції, обережно погладив її по скуйовдженому волоссю. Намагався заспокоїти. Але за мить він м’яко відсторонив її й уважно вдивився в обличчя: синці, бліда шкіра, темні сліди від наручника на зап’ясті. Його погляд різко потемнів.

— Тобі треба в лікарню, — твердо сказав він. — Я викличу швидку.

Він уже потягнувся до смартфона, але Дарина перехопила його руку. Підняла на нього погляд — прямий, рішучий, всупереч усьому.

— Ігорю… зі мною більш-менш… але я маю тобі дещо сказати, — почала вона вже без тієї паніки, що була ще хвилину тому. Я більше не хочу боятися... тікати, ховатися. Я готова боротися.

Ігор на секунду розгубився, не одразу вловив сенс її слів.

— Я напишу заяву, — продовжила вона. Її голос ще ледь тремтів, але слова звучали чітко. — Зніму побої. Нехай усі бачать, що він робить. Я більше не буду мовчати. Не буду його прикривати.

Дарина глибоко вдихнула, ніби прориваючи в собі останній бар’єр.

— Я хочу, щоб він відповів по-справжньому, відкрито, але.… я не впораюся сама.