Розділ 37

Наступного дня після дзвінка Миколи Олександровича Ігор швидко зібрався. За пів години вони мали зустрітися в тому самому кафе, що й учора. Зачинивши за собою вхідні двері, він на мить затримався на сходовому майданчику біля квартири сусідів. Прислухався. Було тихо. Це могло означати, що Степан і досі в Польщі. Він понад усе сподівався, аби тільки цей покидьок не знайшов її. Тяжко видихнув і поспіхом спустився сходами. Швидко добрався до кафе. Зайшов усередину, привітався з другом, сів навпроти і одразу запитав:

— Ну що? Є щось?

Микола не став тягнути з відповіддю і без зайвих вступів перейшов до справи.

— Зачіпка є. І серйозна,— він трохи нахилився вперед, знизив голос. — Твій Степан прикриває підпільне виробництво алкоголю. Доказів поки що замало, але… я уже сьогодні передам справу до ДБР хай…

Ігор у пориві емоцій не дав  другові навіть договорити.

— Я займуся цим… зберу більше доказів… виведу його на чисту воду. Передам тобі…

— Ти серйозно зараз? —  запитав жорстко Микола Олександрович. — Ігорю, ти що, слідчий?

Ігор мовчки стиснув щелепи.

— У тебе немає жодних повноважень, — продовжив Микола вже стриманіше, але твердо. — Ні на це розслідувати, ні на будь-що подібне. Я ж сказав уже сьогодні передам справу… вони цим і займуться, а не ти… сам.

— Це займе додатковий час, — Ігор подався вперед, —  а у мене немає часу.

-- Ігорю, зупинись, — відрізав Микола. — Почуй мене… ти своїм втручанням тільки все зіпсуєш. І себе підставиш. І справу.

Він зробив паузу, даючи словам осісти, і вже спокійніше повторив:

— Я сьогодні ж передам матеріали до Державного бюро розслідувань і хай вони цим займаються. Це їхня юрисдикція.

 Ігор відвів погляд, але нічого не сказав.

— Я поговорю з людьми, — продовжив друг тихіше. — Попрошу, щоб справу не тягнули. Щоб дали хід одразу. Але ти… — він знову наголосив на своєму, — ти тримаєшся осторонь, чекаєш. Це наказ, якщо хочеш. Зрозумів?

— Чекати це найгірше, що може бути,  — Ігор аж образився. — Я навіть не уявляю що він може з нею зробити…

— Опануй себе нарешті, заспокойся, —  Микола Олександрович став ще серйознішим. — Врешті-решт ти знав чим ризикуєш. Хіба не так? Ми взагалі то… могли нічого і не знайти.

Ігор стиснув кулаки і знову замовк.

— Послухай мене ще раз. Тут треба діяти правильно. Обережно. Інакше він вислизне. І тоді ми не зможемо його знищити.

— Гаразд…  але скільки чекати?

— Якщо пощастить — кілька днів. Максимум тиждень, - Микола Олександрович зробив паузу, — але це за умови, що ти не будеш втручатися.

Тиждень. Це слово зависло в голові Ігоря, як щось важке й холодне. Тиждень — це сім днів. Сім ночей. Занадто багато, щоб усе змінити. І достатньо, щоб остаточно зламати. А якщо Степан уже знайшов її? А якщо Дарина зараз поруч із ним — налякана, беззахисна? А якщо вона шукає можливість втекти… і не може? Ігор різко вдихнув, йому забракло повітря. Перед очима миттю постала картина: як цей покидьок знущається з неї. І все — через нього.

— Ігорю… я розумію тебе, — вже м’яко продовжив друг, намагаючись його заспокоїти. — Повір, усе буде добре. Не накручуй себе…

Ігор повільно кивнув, але тривога нікуди не поділася. Вона лише трохи стихла, причаївшися. Між ними запала тиша. Кожен думав про своє. Микола Олександрович допив каву, поставив пусту чашку на стіл і, ніби між іншим, запитав:

— Ти думав над тим, про що я говорив? Я маю на увазі твоє повернення.

— Думав, — відповів Ігор. — Але поки що я не готовий дати відповідь. Хай спочатку все уляжеться.

Вони майже одночасно встали з-за столу, швидко попрощалися й розійшлися. Та дорогою додому Ігор так і не зміг позбутися тяжких думок. Вони тиснули на скроні й не давали спокою. І… раптом уже майже біля під’їзду він побачив Степана. Той саме виходив зі своєї автівки. А за ним… Дарина.

Вона була одягнена в довгому пальті з глибоким капюшоном, натягнутим на голову. Зігнулася, міцно обхопила себе руками і, не озираючись, швидко попрямувала до під’їзду, навіть не помітивши Ігоря.

Ігор завмер. Серце важко й нерівно закалатало в грудях. Під ребрами все стиснулося в один тугий клубок. Чому вона в капюшоні? Ховає синці? Він побив її? Думки розліталися на уламки. Кров холонула в жилах. Ігор не витримав і зробив крок уперед. Ще мить — і він би вже летів туди: виривати її, бити Степана, трощити йому щелепу, здирати цю мерзенну посмішку з обличчя. Він більше не думав. Лише сліпа лють повністю накрила його.

І тут… Степан помітив його. Різко обернувся і подивився прямо в очі — спокійно, впевнено, майже з викликом. Наче давно чекав цієї миті і був готовий її прийняти. Ігор зробив ще півкроку вперед…

Але в цю мить двері під’їзду відчинилися, і на вулицю вийшов Тимур.

Степан прижмурив очі й повільно повів підборіддям у бік хлопця — короткий, холодний жест. Без жодного слова. Але Ігор усе зрозумів миттєво. Лють обірвалася так різко, ніби хтось вимкнув рубильник. Дихання збилося. Якщо він зараз зробить ще хоч один крок — постраждає Тимур.

Кілька секунд вони стояли, не відводячи поглядів. Потім Степан зневажливо посміхнувся, розвернувся і спокійно пішов слідом за Дариною, яка так і не помітила нічого з того, що відбувалося за її спиною. Паралельно Тимур наблизився до батька та кинув на ходу:

— У мене побачення з Поліною...

— Я зрозумів, — ледь стримано відповів Ігор лишаючись стояти посеред двору.

Минуло кілька хвилин, перш ніж Ігор нарешті піднявся сходами. Зупинився біля дверей сусідів, прислухався. Тихо. Зайшов до себе, скинув куртку, пішов на кухню, одразу вийшов. Почав ходити по квартирі туди-сюди. Хвилювання наростало, нерви здавали. Врешті не витримав — вийшов на балкон.

Притулився до холодного поруччя й напружено прислухався до звуків із сусідньої квартири. Йому здавалося, що він чує значно більше, ніж було насправді. За кожним шурхотом — приглушений крик. За кожним глухим ударом — її біль. Перед очима раз за разом спливали картини, яких він не бачив, але не міг позбутися: як Степан хапає її за руку, штовхає до стіни, а вона міцно стискає зуби й навіть не кричить.