Розділ 36

Ігор промив макарони проточною водою і тільки тоді помітив Марину. Вона стояла біля дверей — бліда, з заплаканими очима, мовчазна. Дивилася на нього так, ніби бачила його вперше у житті. В її погляді змішалися образа, розгубленість і такий глибокий біль, що Ігор мимоволі відвів очі. Розумів, донька ніяк не може змиритися з тим, що відбувалося. Усе в ній пручалося, кричало й боліло.

Її батьки розлучаються. Її сім’я руйнується. Усього за якусь мить зник затишок дому —  без будь-якого шансу щось повернути назад. Усе стало чужим, похмурим Навіть батько, який мовчки стояв біля плити, здавався тепер далеким і незнайомим. Марина злилася і на нього, і на маму. За те, що не втримали, не зберегли. Зрадили її віру в те, що вони завжди будуть разом. Але водночас вона не могла по-справжньому на них ображатися. Бо любила їх — обох, сильно й безмежно. Дівчина ковтнула сльози і, не кажучи нічого, сіла за стіл. Опустила голову, щоб батько не помітив, як тремтять її губи.

— Зараз будемо і обідати, і вечеряти… в одній тарілці, — обізвався Ігор, ставлячи перед нею макарони.

Він сів навпроти і якийсь час мовчав, обдумуючи, що сказати. Щось таке, що могло б хоч трохи її втішити.

— Знаєш, доню… — Ігор важко зітхнув. — Життя рідко йде так, як ми плануємо. Інколи воно просто ламає все, що ми так довго будували. І тоді нам лишається тільки вчитися приймати те, що є… не здаватися, а продовжувати жити.

Марина взяла виделку й почала водити нею по тарілці. Їсти зовсім не хотілося.

— Тату… — голос у неї зірвався. — Я розумію, що ти маєш на увазі… справді. Але мені так болить. Ніби в мене забрали все… мою родину, мій дім… усе, що було моїм.

— Родина — це не тільки коли всі живуть разом під одним дахом, — м’яко промовив Ігор. — Родина — це там, де тебе люблять навіть тоді, коли все йде шкереберть.

Марина підняла на нього очі, на які знову навернули сльози.

— Я так боюся, що ми станемо чужими…

Ігор простягнув руку й накрив її долоню своєю.

— Ми не станемо чужими, доню. Ніколи. І я, і мама завжди будемо дбати і про тебе, і про Тимура. Що б не трапилося — ви для нас на першому місці.

Після цих слів Марина помітно заспокоїлася, втупившись поглядом у тарілку. Потім глибоко вдихнула, збираючись з силами.

— Тату… я маю тобі дещо сказати, — голос у неї все ще злегка тремтів. — Я…  хочу переїхати до Микити.

Ігор завмер. Рука, яка накривала її долоню мимоволі напружилась. Він відвів погляд убік, намагаючись опанувати себе. Хотілося сказати «ні». Голосно і різко. Але промовчав.

— Якщо тобі так буде легше… — сказав він нарешті. — Тільки будь чесною із собою, доню. Щоб це був твій справжній вибір, а не втеча від болю.

— Це не втеча, тату, — швидко відповіла вона. — Це мій вибір.

Ігор повільно кивнув, хоча всередині щось важко стиснулося.

— Доню, я хочу для тебе тільки одного — щастя. І якщо переїзд до Микити зробить тебе щасливішою… то я буду тільки радий.

Дівчина різко підвелася зі стільця й міцно обійняла батька. По-дорослому, щиро, з вдячністю. Ігор притис її до себе докладаючи зусиль, щоб стримати... сльози.

— Дякую, тату… — прошептала вона йому в плече. — Я люблю тебе. І маму люблю… і Тимура. Дуже вас усіх люблю.

Вона відсторонилася, але все ще тримала його за руку.

— Тату… а коли в мене буде весілля… ви з мамою зможете бути разом? Хоч того дня?

Ігор ковтнув, але відповів твердо:

— Будемо. Обов’язково будемо.

Марина усміхнулася крізь сльози. Цієї обіцянки їй вистачило, щоб трохи збадьоритися. Вона сіла назад за стіл, узяла виделку в руки й сказала:

— Я, здається, таки зголодніла…

Але не встигла навіть скоштувати, бо у двері різко подзвонили. Вона здригнулася і, не чекаючи, поки батько встане, сама швидко підвелася та пішла до коридору. Відчинила вхідні двері. На порозі стояв Тимур. Він виглядав жахливо — виснажений, з темними тінями під очима, запущеною щетиною і пом’ятим одягом. Здавалося, за ці кілька днів у СІЗО з нього вичавили всю енергію. Та, коли він побачив сестру, в його очах спалахнула тепла іскра. Справжня, жива.

— Мене відпустили… — хрипко сказав він. — Сказали, що помилилися.

— Тимуре… братику… я так і знала, що вони щось наплутали!

Марина кинулася до нього й міцно обійняла брата. Так сильно, як давно не обіймала. Тимур теж видихнув з полегшенням і притис сестру до себе, заплющивши на секунду очі, остаточно усвідомлюючи, що він вдома. Ігор вийшов до коридору слідом. Зупинився поруч з теплом спостерігаючи за дітьми, а потім поклав руку синові на плече.

— Синку, я радий, що ти повернувся, — сказав Ігор, думаючи про те, що Степан усе-таки дотримав слова.

Тимур відступився від сестри й обійняв батька — стримано, по-чоловічому, але міцно.

— Я теж, тату… радий, — відповів він.

— Ну, добре. Роздягайся, мий руки. Ти, мабуть, зголоднів.

Тимур скинув куртку й відразу пішов у ванну. Він мив руки довго, дуже ретельно — ніби старався відтерти не лише бруд, а й самі спогади про слідчий ізолятор. Коли він нарешті зайшов на кухню, плечі його були ще скуті, голова опущена. Сів на свій звичайний стілець, згорбившись і втягнувши шию. Пальці нервово перепліталися на колінах. Він уникав дивитися в очі рідним, бо боявся побачити в них осуд, розчарування у ньому. Оте саме відчуття провини не давало йому повністю розслабитися, давило на груди.

-- А чому ти не питаєш де мама? --- Марина не розуміла брата до кінця.

-- Я знаю, що вона… пішла. Я їй телефонував.

-- А ти що? – запитала сестра.

-- Це її вибір. Я ні на кого не ображаюся,- відповів чесно Тимур.

У цю мить смартфон Марини завібрував на столі. Вона глянула на екран і швидко підвелася.

— Микита, — коротко пояснила. — Я до себе…

Вона вийшла з кухні, залишаючи брата та батька удвох.

— Ти як? —  спитав Ігор поклавши руки на стіл.