Розділ 35

Наступного ранку Ігор зайшов у невеличке кафе, що знаходилося в центрі міста. Микола Олександрович уже сидів за столиком у кутку — рівний, зібраний, із тим самим пронизливим поглядом, який Ігор добре пам'ятав. Вони знали одне одного не перший рік. Разом навчалися, разом проходили підготовку, разом служили ЗСУ й виконували найскладніші завдання. А потім… їхні дороги розійшлися: Микола пішов у СБУ, а Ігоря взагалі попросили…

Але звільнення Ігоря на їхню дружбу не вплинуло. Микола навіть більше став поважати друга за людяність і за справедливість. Він телефонував. Пропонував варіанти. Казав, що знайде місце, що допоможе влаштуватися. Тиснув — по-дружньому, але вперто.

Але… Ігор тоді відмовився. Бо був занадто злим, занадто розчарованим. Він свідомо хотів змінити напрямок своєї професії. Тому і обрав далекобій. Друг більше не наполягав… але й не відпустив остаточно. Просто відійшов убік, чекаючи зручного моменту.

— Радий тебе бачити, — Микола Олександрович підвівся й міцно потис йому руку.

— Взаємно, друже, — коротко відповів Ігор сідаючи навпроти.

— Я замовив нам каву…

Офіціантка якраз поставила на стіл гарячий напій і швидко відійшла.

— Ну?— м’якше, ніж очікувалося, озвався Микола. — Що трапилося? По тобі не скажеш, що все добре.

Ігор кілька секунд мовчав, збираючись із думками.

— У мене є сусід… — почав ось так одразу, без зайвих вступів, а далі слова пішли самі.

Він розповів про Степана: прямо, без прикрас — ким працює, як тисне, як знущається зі своєї дружини. Розповів про усі конфлікти загалом і про шантаж. Ну і звісно не став приховувати те, як допоміг Дарині виїхати з України, але обережно, лише настільки, щоб було зрозуміло: справа серйозна. А… наприкінці поділився і про свою сім’ю, яка тріщить по швах. Друг не перебивав, не ставив лишніх запитань. Лише час від часу напружував щелепу та прижмурював очі.

— Тепер усе зрозуміло, — після паузи кивнув Микола. — Степан… слизький тип. Такі люблять думати, що вони недоторканні.

— Мені треба його зупинити, — уже тихіше, але жорстко додав Ігор. — Притиснути. Я впевнений — там є за що зачепитися.

— Запущу людей. Сьогодні ж, -- запевнив Микола Олександрович. – Можливо вже до завтрашнього ранку матиму якусь інформацію. Але якщо доведеться копати глибше, то треба буде зачекати.

-- У мене немає часу чекати,- Ігор відставив чашку,- мені потрібна інформації якомога скоріше. Поки він ще не знайшов Дарину…

— Якщо він наробив помилок… інформація буде. Не сумнівайся, --  Микола зробив ще ковток кави, уважніше придивляючись до друга. -- Ти краще скажи… сумуєш за роботою?

Ігор не відповів одразу. Відвів погляд до вікна, що знаходилося на протилежному кінці зали.

— Щодня.

— Тоді слухай, бо я навіть планував днями телефонувати тобі з цього приводу. Я… отримав підвищення. Тепер формую новий підрозділ. І мені потрібні свої люди.

Ігор повільно повернув голову.

— Радий за тебе. Вітаю. І… дякую, що турбуєшся. Але ти знаєш, як я пішов, — нагадав він.

— Знаю, — коротко відповів друг. — І знаю, чого ти вартий. Питання не в паперах. Питання — чи ти готовий повернутися.

Ігор нічого не сказав.

— Я не обіцяю, що це буде просто, — додав Микола. — Доведеться пройти перевірки. Можливо, не всім це сподобається. Але якщо підеш — я тебе проведу.

Запанувала тиша. Ігор замислився, але не поспішав відповідати.

— Мені час бігти, а ти поміркуй, —Микола Олександрович підвівся. -- Я на зв'язку…

Ігор слідом за другом вийшов з кафе. Повільно пішов додому, майже не помічаючи ані людей навколо, ані шуму вулиць. Думки билися одна об одну, не даючи зосередитися. Здавалося, в голові одночасно говорили всі: сім’я, минуле, страхи… і неочікувано — майбутнє, яке знову тягнуло його туди, звідки він колись пішов не за власною волею.

І… він справді хотів повернутися. Назад у спецпідрозділ. Не через обов’язок. Не через когось. А, тому що там він був собою. Бо там усе було зрозуміло: де ворог, а де свій, де правда, а де брехня. Там не потрібно було вдавати, мовчати, ховати частину себе. Там він знав, заради чого живе. І саме цього йому і бракувало. Саме це і була його суть. Те, що формувало його роками. Те, за чим він сумував, навіть тоді, коли переконував себе, що може жити інакше. Ігор тяжко видихнув, ніби вперше за довгий час дозволяючи собі визнати правду.

Але… про це  подумає пізніше. Бо зараз перед очима вкотре постав образ Дарини. Різко зупинився посеред вулиці, дістав з кишені смартфон, машинально прокрутив список контактів і зупинився на її імені. Палець завис над екраном. Хотів зателефонувати їй, попередити, сказати бодай щось заспокійливе. Але… опустив руку. Ні. Краще хай лишається, як є. Краще, щоб вона нічого не знала й не хвилювалася зайвий раз. Заховав смартфон переконуючи себе, що Степан її не знайде. Що все минеться. Що він встигне випередити його.

Рушив далі, подумки звертаючись до неї — до Дарини, повторюючи одне й те саме: пробач. Так, ніби вона могла його почути. Ніби це могло щось змінити. Каяття — глухе, тягуче — не давало спокою, нещадно тиснуло, і це відчувалося майже фізично.

І саме це відчуття не дозволяло йому сховатися за виправданнями чи напівправдою. Він зробив це свідомо. Сам поставив на кін усе — її довіру, її безпеку і навіть її життя. Ризикнув не просто зазнати поразки, а знищити те єдине, що ще мало для нього значення. І тепер залишалося тільки одне — довести, що цей ризик був немарним. Він був певен, що на Степана знайдуть компромат. Обов’язково. Будь-який. І у нього з’явиться шанс притиснути негідника, змусити його відступити. Зможе вибити ґрунт з-під його ніг. Бо інакше…

Інакше він її не врятує. І тоді вже йому не буде виправдань. Не буде жодного «я хотів як краще». Лише факт: він сам віддав її в руки небезпеки. І цього не пробачить собі ніколи. Ігор різко ковтнув повітря, вириваючись  із глибини думок. Тепер дороги назад у нього не було. Тепер він мав іти до кінця.