Розділ 34

— Олено, зупинись, — Ігор зробив крок до дружини, стримуючи голос. — Обійдемося без цього... без оцих істерик. Ми зараз сядемо й поговоримо. Спокійно.

— Поговоримо? — Олена різко обернулася й жбурнула в валізу чергову річ. — Пізно вже говорити. Я подаю на розлучення.

 Ці слова вдарили, мов ляпас. Ігор точно не очікував це почути.

— Що? — він на мить остовпів. — Ти серйозно зараз? Отак просто — і все?

— А як інакше? — її голос здригнувся, але вона не відвела погляду. — Я більше не можу так жити. У цьому… — Олена махнула рукою навколо, — у цій брехні. Це... твоя вина.

— Моя вина? — Ігор гірко всміхнувся.  – А може це твоя вина?

— Не перекручуй! — відрізала Олена. – Це ти винний, що наша сім'я руйнується…

— Та невже? — він підвищив голос. – Це ж ти зараз знайшла привід, щоб піти до… нього  і не відчувати себе винною.

Олена випросталася, аж стиснула зуби.

— Не смій так говорити.

— А як тоді? — Ігор зробив ще крок. — Скажи мені, як це назвати? І я то… перед тобою в чому винен?!

— Досить! — її голос зірвався. — Ти навіть зараз нічого не розумієш.

— Так поясни мені, щоб я нарешті зрозумів…

— Тату, мамо… —  — Марина стала між ними, її голос тремтів від сліз.— Будь ласка… не треба…

Але вони не чули доньки, ніби її зовсім не було поруч. Слова врізалися один в одного, гострі, важкі, болючі — знищуючи останні краплі родинного тепла, роздираючи душу на шматки. Марина здригалася від кожного вигуку, а її плач губився між ними, розчинявся у батьківській сварці.

Вона озиралася то на маму, то на тата — швидко, розгублено. Рідні обличчя враз стали чужими, жорсткими, злими. Їхні крики різали слух, проникали глибоко в душу, дерли нерви. Слова втрачали сенс, перетворювалися на суцільний гул, що тиснув, душив, не давав дихати. Їй здавалося, що її розриває навпіл. Родина, яку вона вважала міцною, тріскалася, ламалася просто на очах. І вона не могла це зупинити.

— Припиніть… — зірвано вигукнула знову. – Будь ласка… припиніть…

Вона майже благала батьків, але її голос був надто слабкий. І тоді… її накрила паніка. Раптово. Жорстоко. Без жодного шансу втриматися. Марина схопилася за голову, намагаючись зупинити цей шум всередині. Світ перед очима похитнувся. Різкі ридання ще раз вирвалися з грудей, задушливі, неконтрольовані. Дихання збилося, стало уривчастим, судомним. Ноги більше не тримали. Марина опустилася на підлогу. Холод пройшов крізь тіло, біль пронизала наскрізь. Притиснулася обличчям до колін, ніби могла сховатися за ними. Ніби це могло зупинити хоч щось.

— Мені боляче… — вирвалося у неї крізь ридання надламано, майже без голосу. — Будь ласка… не треба…

Ігор і Олена різко зупинилися. Їхню злість ніби обірвало одним рухом. Мати підбігла до доньки, опустилася поруч, обійняла її, притисла до себе.

— Вибач нам… все буде добре… моя дівчинко… — шептала Олена, гладячи Марину по волоссю. — Все добре… все буде добре…

Марина тремтіла в  материнських обіймах, задихаючись від сліз, вчепившись у її одяг. Пальці біліли від напруги. За хвилину вона ще раз схлипувала, уривчасто, а потім плач поволі почав вщухати. Марина заспокоювалася.

Ігор зробив крок уперед. Хотів опуститися поруч, теж обійняти доньку, притиснути до себе — хоч якось забрати в неї її біль, загладити свою провину. Але зупинився. Провів руками по обличчя, витер очі, стримуючи сльози, які вже підступили, рвалися назовні, палали зсередини. Розвернувся, пішов до спальні.

Тим часом Олена відвела Марину до її кімнати. Допомогла лягти у ліжко, дбайливо вкрила ковдрою. Трохи посиділа поруч, а потім вийшла стиха причинивши за собою двері. Глянула навколо. Рідна оселя здалася порожньою, холодною, чужою. Вона тяжко видихнула. Хотіла повернутися до своїх валіз та потім облишила це. Пішла до спальні, їй здалося, що розмова з Ігорем ще не закінчена.

Ігор сидів на краю ліжка. Не рухався. Плечі самі опустилися, спина зігнулася. Було таке відчуття, ніби на нього впали не події одного дня, а цілі роки. І це глушило, здавлювало, не відступало. Він розумів: сім’ї більше немає. Вона вже зруйнована. До основи. Без шансів скласти уламки назад. І вже нічого не можна змінити. Жодні слова не врятують. Жодні обіцянки не повернуть рівновагу назад.

Олена йде від нього. Вона обрала іншого. Але навіть і це не так гнітить, як бачити те, як болить твоїм дітям… Марина, Тимур. Так, вони дорослі, у кожного із них своє життя, і вони з часом все зрозуміють. Принаймні він сподівається на це. Але все одно тяжко, від того, що їм доведеться спостерігати, як їхні батьки розлучаться, як їхня сім'я зруйнується. Як прийде відчуття втрати і розуміння того, що вже ніколи не буде так, як було раніше. Вони стали заручниками рішень, яких не приймали. Помилок, яких не робили, ситуацій, яких не створювали.

Олена повільно зайшла до спальні. Сіла поруч з ним, поклала руки на коліна.

— Маринка заснула, — сказала вона. — Виплакалася й заснула.

Ігор кивнув, не дивлячись на неї. Горло стиснулося ще сильніше.

— Як ми до цього дійшли?—  спитала Олена. — Коли ми стали чужими?

Ігор вдихнув, зібравшись із думками.

— Я не знаю, — відповів він. — Але ми ще можемо все виправити. Олено, я кохаю тебе. Я не хочу розлучення.

Ігор повернувся до неї, подивився з надією прямо у вічі.

— Я готовий пробачити зраду. Я хочу, щоб у нас була сім’я. Ми повинні її зберегти… заради дітей, заради нас.

— У нас уже давно немає сім’ї, Ігорю, — Олена сумно всміхнулася. — Є спільна квартира, діти, звички. Але не сім’я.

— Ти помиляєшся…

— Ні, — перебила Олена. — І навіть якщо ти готовий пробачити зраду… я — ні. Я не хочу жити з чоловіком, якому не довіряю.

— Я не зраджував тобі, — запевнив він твердо. —  Я лише допоміг Дарині втекти від чоловіка-варвара. Вона була налякана… їй реально загрожувала небезпека. Я не міг її кинути.

Ігор говорив швидко, ніби боявся, що не встигне договорити до кінця.