Розділ 33

Степан відчинив двері майже одразу — ніби весь цей час стояв за ними, чекаючи.

— Заходь… сусіде, — з сарказмом кинув він, відступаючи вбік. — Поговоримо.

Ці слова стали останньою краплею. Ігор втратив над собою контроль, не стримався: різко ступив уперед, схопив Степана за сорочку й щосили притиснув до стіни.

— Ти що, з глузду з’їхав?! — вихопилося в нього. — Чого ти від мене хочеш?!

Степан навіть не намагався вирватися. На його обличчі не було ані тіні страху. Він дивився рівно, спокійно, лише трохи примруживши очі.

— Руки прибери, — холодно сказав.

Цей спокій остаточно збив Ігоря з пантелику. Він важко дихав, ще кілька секунд дививлячись сусідові в очі, а потім різко відпустив.

Степан неквапливо випрямився, поправив сорочку, відійшов від стіни.

— То як? — зловісно протягнув він. — Сподобалося спати з моєю дружиною?

Ігор аж відсахнувся. На мить знову хотів кинутися вперед, вдарити кулаком у щелепу — але стримався. Розумів: той навмисне його провокує.

— Ти хворий, — хрипко відповів. — Я не спав з твоєю дружиною.

Між ними повисла напружена тиша. Вони дивилися один на одного вперто, не кліпаючи, ніби кожен чекав, хто не витримає першим. Але ніхто із них не збирався відступати.

— Досить цього цирку, — голос Степана вмить став жорсткішим. — Скажи, де Дарина. І не намагайся заперечувати чи вдавати, що нічого не знаєш. Бо я знаю: ти знаєш.

Він зробив крок уперед — повільно, навмисно, скорочуючи відстань.

— А вже тоді, можливо, я подумаю, як посприяти тому, щоб Тимура звільнили.

Слова вдарили сильніше за будь-який удар. Ім’я сина з вуст цього негідника остаточно розірвало те, що ще тримало його. У скронях загупало. Коліна підкосило.

— Не смій… — прошипів Ігор крізь зуби. — Не смій торгуватися моєю дитиною.

Натомість Степан лише підступно знизав плечима, показуючи свою перевагу:

— Я пропоную вихід… угоду. Ти ж розумієш: я не відступлю.

Ігор мовчав. Його загнали в пастку — і він це розумів надто добре. Це вже не тиск і не погроза. Це вибір. Бо сказати, де Дарина — означає здати її. Віддати в руки цього покидька, втратити її довіру, перекреслити все, що між ними було. Промовчати — залишити Тимура, дати Степану вирішувати його долю.

Перед очима водночас  спалахнули образи: Дарина — налякана, але ще довірлива. Тимур — рідний, упертий, зовсім не готовий платити за чужі ігри. І він — між ними. Ніби на лезі. Без права оступитися. Серце билося глухо, важко. Так, наче розривало зсередини. Руки самі стиснулися в кулаки — до болю, до побілілих кісточок. Злість і безсилля змішалися в одне — густе, задушливе мариво. Він мав обрати. І будь-який вибір означав втрату.

— Ти… — Ігор хотів ще щось сказати, спробувати достукатися, але слова так і не склалися. Бо чітко бачив — це буде задаремно.

— Вибір за тобою… «дорогий» сусіде, — Степан не відступав. — Де Дарина?

Ігор заплющив очі. Лише на мить — щоб не бачити цього обличчя, щоб зібрати докупи рештки себе. Він обирав між нею і сином. Між жінкою, яка була йому небайдужа і між ріднею душею. Та слова прийшли самі — важкі, чужі, але неминучі.

— Добре, —  сказав Ігор. — Я скажу тобі, де Дарина.

Степан ледь помітно змінився. У його погляді з’явилося задоволення перемоги.

— Ти прийняв правильне рішення. Діти мають бути на першому місці, — мовив він. — Я слухаю. Де Дарина?

— Я відвіз її в Польщу. У Лодзь…

Кожне слово дерло горло, душило, але він по-іншому не міг. Запала тиша. Степан уважно вдивлявся в нього, ніби намагався зчитати правду навіть під шкірою.

— Куди саме в Лодзі? Адреса? Контакти?

— Просто в місто, — Ігор змусив себе говорити рівно. — Вона не вдавалася в деталі. Сказала, що далі сама. Попросила тільки допомогти дістатися до Польщі. Я допоміг. І все.

Це була правда. Але не вся — обрізана, вивірена, викладена так, щоб не видати головного. Усередині все ще тремтіло від напруги. Ігор брехав не словами, а паузами, поглядом, інтонацією. І водночас рахував час. Секунди. Хвилини. Усе, що міг виграти.

Бо йому був потрібен цей час. Поки Степан шукатиме її в чужому місті — серед тисяч вулиць і облич — Ігор шукатиме інше. Те, що здатне зупинити... негідника. І не просто зупинити, а знищити. Назавжди. Те, що вдарить прямо в ціль. Ця думка була темна, небезпечна, але водночас тримала його на ногах, придавала сили боротися. Не здаватися до кінця. Степан ще мовчав кілька секунд, ніби зважував почуте. Потім повільно посміхнувся.

— Запам’ятай одне, — він зробив крок ближче до Ігоря, майже впритул. — Якщо ти збрехав. Хоч у чомусь. І якщо я не знайду Дарину… твій син знову сяде. Надовго.

Слова впали важко, глухо — як камінь, усередині запалав страх, лють, ненависть. Але обличчя лишилося кам’яним. Ігор дивився супернику прямо в очі не відводячи погляду. Він не мав права показувати свою слабкість.

— Другого шансу у тебе не буде, — додав Степан жорсткіше. — У тебе лише один хід.

— Я сказав усе, що знаю.

Степан ще мить вдивлявся в нього, а потім відвернувся.

— Тоді домовилися, — кинув через плече. — Молися, щоб я знайшов її…

Ігор вийшов із квартири сусіда й зачинив за собою двері. Лише на сходовому майданчику, впершись долонею в холодну стіну, він дозволив собі важко видихнути — але легше не стало. Навпаки груди стисло, мов металевим обручем. Повітря не вистачало. Бо тепер усе стало моторошно чітко: або він зламає Степана першим — або той зламає всіх. Перед очима знову й знову поставало обличчя Дарини — ніжне, напружене. Якщо Степан знайде її… він не просто поб’є — він знищить її. Повільно чи швидко — вже не мало значення. І разом із нею знищить і його.

— Сволота… — прошипів стискаючи пальці.

Він проклинав себе за кожне сказане слово. За те, що власноруч дав напрямок. Польща. Лодзь. І цього могло вистачити. Від цієї думки до горла підступила нудота. Але хіба у нього був вибір? Коли доля його сина в руках цієї… сволоти. Коли мовчання означало ґрати для Тимура.