Розділ 32

Надвечір Ігор повертався додому з тим особливим відчуттям спокою, яке з’являється лише тоді, коли знаєш, що на тебе чекають. Дорогою він зайшов до магазину, купив квіти для Олени й смаколики для сімейної вечері. Уже уявляв, як вони разом з дітьми сядуть на кухні, питимуть чай, а він розповідатиме про поїздку, про те, як сумував за ними. Але… ні про переслідування, ні про Дарину в його розповідях не буде. Усе це так і залишиться таємницею. Йому було справді шкода, що мусить щось приховувати від своєї родини. Та все це тільки заради їхнього спокою, їхньої безпеки.

Підіймаючись сходами на свій поверх Ігор відкинув усякі зайві думки. Для нього на даний час  головне було відчуття сімейного затишку — те, яким він дорожив і яке щоразу обирав. Те, що незмінно чекало на нього вдома, заради чого варто було долати сотні кілометрів. Те просте й справжнє щастя, від якого в грудях розливалося тепло й хотілося усміхатися без жодної причини.

Зупинився перед дверима квартири й не відразу наважився натиснути на дзвінок. Бо у цій короткій паузі ще сильніше дозрівали передчуття приємної зустрічі. Серце билося спокійно й упевнено, з тихою радістю. Ігор усміхнувся й уже підняв руку до дзвінка, коли раптом помітив, що вхідні двері були не замкнені, навіть трохи прочинені. Це одразу видалося дивним. Зазвичай квартира завжди була під замком, навіть коли всі були вдома. Спокій ураз дав тріщину. З'явилася настороженість, хвилювання і він більше не став зволікати. Різко штовхнув двері, ступив усередину — і вже з порога відчув: удома щось не так.

Рюкзак і покупки залишив у коридорі й рушив далі, у бік кухні. Бо саме звідки доносилися голоси і один із них був чужий. Зупинився у дверному прорізі — і завмер. За столом сиділи Олена і… Степан. Олена плакала, опустивши голову й притиснувши руку до серця. Степан сидів навпроти й щось говорив. Ігор спершу навіть не міг зрозуміти що — слова долинали уривками, губилися десь повз свідомість. Його приголомшило те, що цей негідник знаходився у нього вдома.

Степан, на відміну від Олени, першим помітив Ігоря. Неквапно підвівся — з тією самою самовпевненою усмішкою, від якої холонуло всередині.

— Привіт, — мовив він майже ввічливо. А тоді, ніби звертаючись до Олени, але дивлячись просто на Ігоря, додав:— Я чим зможу, тим і допоможу. Зроблю все, що в моїх силах. Тільки дайте знати.

Слова прозвучали виразно, з надто очевидним підтекстом. Ігор прагнув опанувати себе, зібрати докупи думки, щоб зрозуміти про що йде мова. Шок поволі почав відступати, але натомість накочувалося злість. Він був готовий накинутися на Степана й викинути його з квартири разом із його зухвалою посмішкою. Але Степан уже й сам зібрався йти.

-- Я сказав твоїй дружині правду… — кинув він через плече.

І, не чекаючи відповіді, вийшов, глухо зачинивши зо собою двері. А Ігор так і стояв не поворухнувшись, стримуючи подих. Потім повільно перевів погляд на Олену — пильно вдивляючись в її обличчя, аби нарешті зрозуміти не лише її стан, а й саму суть того, що мав на увазі Степан. Вона вже не плакала. Сиділа згорблена, розгублена, з почервонілими очима.

Ігор відкрив рот, щоб запитати, але у цю мить з своєї кімнати вибігла Марина. Вона кинулася до батька, обхопила його за шию, притислася так міцно, ніби шукала захисту. Її трясло, очі були заплакані, відчувалася паніка.

— Тату… ну нарешті ти повернувся… — вимовила Марина уривчасто, ковтаючи слова. — У нас біда. Справжня біда. Навіть Микита… навіть він нічим не може допомогти…

— Що… сталося? — запитав Ігор, тримаючи  доньку за плечі, абсолютно нічого не розуміючи.

— Тимура заарештували, — випалила вона, підводячи на нього очі. — Його звинувачують у тому, що він створив програму, яку використали для відмивання грошей.

Слова вдарили, мов під дих. Ігореві на мить забракло повітря, груди стиснуло, але він не дозволив собі піддатися емоціям. Стояв рівно, зібраний, схоплюючи кожну деталь, щоб скласти картину до кінця, зрозуміти, де правда, а де — чиясь гра.

Різко задзвонив смартфон Марини. Вона здригнулася, дістала його з кишені джинсів, глянула на екран — і, не сказавши більше ні слова, вирвалася з батькових рук та побігла до своєї кімнати. Ігор залишився наодинці з Оленою. Вона так і сиділа за столом, кивала головою, ніби підтверджувала реальність подій.

В його пам’яті неочікувано сплив той дзвінок від Тимура — легкий, майже радісний. Тоді Тимур говорив швидко, захоплено: мовляв, що йому пощастило, з’явилася додаткова робота. Якийсь бізнесмен терміново шукає програміста, добре платить, без зайвих запитань. Ігор тоді насторожився. Навіть застеріг: дивись уважно, не лізь у мутне. Але Тимур одразу відмахнувся, запевнив, що там усе чисто. Що це його шанс. Тоді ці слова Ігоря заспокоїли. Навіть потішили, як батька. Син дорослий, розумний, знає, що робить. А тепер саме оте коротке — не лізь у мутне — било в пам’яті, мов попередження, якого він і сам тоді не усвідомив до кінця.

І раптом… його ніби вдарило струмом. Усе стало на свої місця. Це не була випадкова пропозиція і зовсім не збіг. Це була підстава. І за нею стояв Степан. Він зробив це навмисно. Підсунув «роботу». Втягнув його сина у схему. А тепер прийшов до нього додому нібито запропонувати допомогу. Та насправді це було послання. Виклик. Степан навмисне дав зрозуміти йому Ігорю, що чекає на нього. Що відтепер він у нього на гачку й повністю залежний від нього.

— Сволота… — прошептав майже беззвучно.

У грудях клекотіла лють, змішана з гірким усвідомленням власної наївності. Але разом із нею прийшла й холодна ясність. Ховатися більше не мало сенсу. Він знав, що має зробити. Мусив йти до Степана. Дізнатися, чого той насправді хоче. І яку ціну збирається вимагати. Та перед тим як піти, Ігор підійшов до Олени.

— Олено… — почав він і обережно торкнувся її плеча. — Послухай мене. З Тимуром усе буде добре. Я це владнаю. Обіцяю. Заспокойся…

Він говорив спокійно, майже лагідно, добираючи кожне слово, ніби боявся злякати її ще більше. Хотів запевнити, що вони впораються, що ці проблеми тимчасові, що паніка нічого не змінить... Натомість Олена повільно підняла голову, а потім рвучко підвелася. Стала навпроти Ігоря так близько, що він відчув її подих.