Розділ 31

Наступні дні минали аж надто швидко, але в приємному ритмі. Дарина й Ігор проводили багато часу разом. Йому було добре поруч з нею — спокійно й затишно. Вона вміла слухати, розуміла його без зайвих пояснень. Ні в чому його не звинувачувала, не ставила болючих запитань, проявляла турботу, довіряла йому. І він це робив навзаєм з тією ж повагою та теплотою. Поступово між ними зростало не тільки бажання близькість, а й справжні почуття. І водночас існувала та невидима межа, яку обоє так стримано берегли. Яку не переступали, залишаючись вірними власним принципам. І ця стриманість поглиблювала їхні стосунки, робила по-справжньому цінними.

Та кінець підкрався непомітно. І сьогодні настав той самий день, якого вони обоє боялися і який хотіли відтягнути. Ігор мовчки зібрав речі, перевірив документи, гостро відчуваючи неминучість найважчого -- прощання. Дарина у цей час стояла біля вікна, стискаючи пальцями край светра, і так само відчувала важкість цієї миті. Їй понад усе не хотілося казати йому «прощай», зачинити за ним двері й змиритися з думкою, що він має піти не лише з цього дому, а і з її життя, з її думок,  з її серця.

— Мені вже час, — сказав Ігор майже пошепки зупинившись навпроти неї.

Вона кивнула, не одразу наважившись відверто подивитися на нього.

— Я знаю… — в її очах з'явилися сльози.

— Бережи себе. Ти…  дуже хороша людина, прекрасна жінка. У тебе все буде добре. Повір.

— Знаєш, -- вона підняла на нього очі, -- ти перший чоловік у моєму житті, якого я так глибоко поважаю і навіть… більше. Не за слова — за вчинки, за те, ким ти є. Я ніколи тебе не забуду.

Ігор відчув, як у грудях стислося, защеміло серце. Обережно притягнув її до себе й обійняв. А потім поцілував — ніжно, без поспіху, ніби хотів назавжди зберегти в пам’яті цей солодкий присмак її вуст.

— Коли будеш у Польщі… — Дарина ледь усміхнулася крізь сльози. — Заїжджай до мене, будь ласка. Я не хочу прощатися з тобою… назавжди.

— Звісно… якщо буду, заїду. Обіцяю, — чесно сказав він. — Ми обов’язково ще зустрінемося.

Вона кивнула, приймаючи цю правду, хоч і розуміла, що можливо це ніколи і не станеться. Ігор ще раз міцно пригорнув її до себе, ще раз заглянув у вічі, ще раз поцілував. Потім відступив і мовчки одягнув куртку. Підійшов до Галини, яка стояла в дальньому кутку вітальні.

— Галю, дякую вам… за все. За вашу гостинність, -- він швидко обійняв її.

— І вам дякую… —сумно озвалася Галина, витираючи краєм фартуха очі. — Буду рада, якщо ще приїдете. Бережіть себе в дорозі.

Ігор закинув на плече рюкзак, ще раз озирнувся — і вийшов із хати, причинивши за собою вхідні двері. Прискорив крок, вийшов з подвір'я щосили намагаючись не піддатися емоціям, не дати волі тому болю, що стискав груди й проникав глибоко в душу. Він мав встигнути на рейсовий автобус до Лодзі. І встиг. Успішно дістався до міста.

Лодзь зустріла його похмуро й холодно, звичним шумом промзони. Біля автостанції Ігор упіймав таксі, доїхав до логістичного центру. Показав пропуск охороні, зайшов на територію. Перевірив фуру, повністю перемикаючись на робочий лад, аби тільки не думати про неї… про Дарину. Про її очі, усмішку, голос. Про те, яка вона — і як сильно йому хотілося залишитися поруч із нею. Назавжди.

Але він зробив свій вибір. Обрав залишитися з родиною, зберегти те, що вважав своїм обов’язком і тим, що не мав права зруйнувати. Так було правильно. Принаймні він хотів в це вірити. І тому… зараз уперто відганяв думки про Дарину, переконуючи себе, що з часом усе вщухне, залишаться лише спогади  про їхні теплі розмови, стримані почуття й болісне прощання. Не тому, що вона нічого не значила для нього, а навпаки — тому, що значила надто багато. А зараз він повинен рухатися далі.

Зібрався, сів у кабіну, завів двигун. Глухий гуркіт мотора врешті-решт змусив його видихнути й зосередитися. Виїхав зі стоянки, заїхав на торгову базу. Там усе відбувалося буденно, чітко за графіком: черги з фур, завантаження товару, оформлення паперів.

Після завершення усіх формальностей Ігор повернувся в кабіну, зачинив дверцята, поклав руки на кермо й на мить застиг, дивлячись в одному напрямку. Ну от і все. Він повертається додому. В Україну. Натиснув на газ, і фура плавно рушила з місця. Попереду — сотні кілометрів, митниця, дорога. І, можливо, цього часу вистачить, щоб остаточно опанувати себе. Щоб, коли він переступить поріг власної домівки, ніхто з рідних не помітить, що він щось приховує, що сумує, що частина його душі залишилася… у Польщі.

Його гнітила сама необхідність мовчати. Гнітила думка, що він не буде до кінця відвертим з Оленою, не скаже правди про те, що в його житті з’явилася інша жінка, яка непомітно посіла особливе місце в його серці. Тепер… і в нього були свої таємниці. І все ж Ігор вірив: з часом вони з Оленою здолають усі труднощі. Між ними знову повернуться правда, щирість і те тепле порозуміння, яке колись тримало їх разом. Він хотів у це вірити. Мусив.

Дорога минала рівно й без ускладнень. Мовчазна, передбачувана, майже чесна у своїй простоті. Бо додому завжди повертатися легше, ніж їхати з дому. У цьому напрямку навіть повітря здавалося іншим — ближчим, ріднішим. Та внутрішня напруга не відпускала і не тільки через Дарину, а й через те, а раптом він знову везе… заборонений вантаж сам того не знаючи. А що, якщо усе повторюється?

Найгостріше це відчулося на митниці. Особливо в ту мить, коли  митники відчинили напівпричіп і почали перевіряти коробки. Ігор напружився так, що, здавалося, перестав дихати. Але нічого підозрілого не знайшли. І тільки тоді він з полегшенням видихнув. Пройшовши митницю й в’їхавши на територію України, Ігор уже знав, що цього разу їде чистий. Та звичка насторожено змушувала озиратися: погляд мимоволі шукав ознаки переслідування, вирізняючи у потоці ті машини, що могли б іти слідом.

Але з кожною годиною напруга слабшала. Ніхто не переслідував його, позаду не з’являлися підозрілі авто. Усе йшло спокійно — так, як і має бути, коли за спиною немає нічого незаконного. Ігор поступово заспокоювався, вперше дозволяючи собі повірити: цього разу він везе лише законний вантаж. І нічого більше.