Розділ 30

Ігор ще кілька секунд вагався, та потім усе ж відповів на дзвінок. Дарина не стала заважати — повернулася до хати. У її грудях ще глухо калатало серце, дихання збивалося, думки плуталися. Вона злилася на себе за цю слабкість, за те, що не відступила першою, що відреагувала на його дотик. Але водночас у тій злості була й інша правда — їй не хотілося, щоб він зупинявся. Притулилася спиною до стіни, заплющила очі. Тепер уже нічого не буде так, як раніше. Межа, яку вони так старанно тримали, тріснула. І навіть якщо вони зроблять вигляд, що нічого не сталося — почуття все одно нікуди не зникнуть, залишиться між ними.

— Слухаю, - Ігор став серед подвір'я намагаючись опанувати себе.

— Ігорю… — обізвалася Олена. — Ти можеш говорити?

— Можу, —  відповів він після короткої паузи. — Що сталося?

— Я… після нашої минулої розмови… — почала Олена підбираючи слова. — Мені здалося, що ти подумав, що я була… тобі нерада. Не хотіла з тобою розмовляти.

Ігор чув кожне слово, що говорила Олена. Розумів, що вона хоче сказати, але він був не тут, не з нею. Бо усі його думки вперто поверталися до Дарини. До її очей, до її подиху, до її збентеження. Відчував різке роздвоєння. Коли одна частина його трималася за розмову з дружиною, за обов’язок відповідати, підтримувати. А друга — сильніша, чесніша — рвалася туди, за двері, слідом за іншою. Бо для нього зараз було важливіше знати, що відчуває  Дарина. Чи шкодує. Чи… чекає.

-- Ігорю, ти мене слухаєш? Алло? Ти…

-- Я тебе чую, -- Ігор все ж спробував зосередитися на телефонній розмові.

— Я говорю, що у мене зараз складний період, — продовжувала Олена. — Я нервую, плутаюся, кудись поспішаю, але це нічого не означає. Я не хочу, щоб ти подумав щось не те. Мені важливо, щоб ти знав… — її голос затремтів. — Я кохаю тебе. Дуже. І якщо я іноді говорю щось не те, то це тому, що я просто… втомилася.

Ігор відчув у її словах провину — прагнення виправдатися, щось пояснити, навіть якщо вона думала, що він нічого не знає про те, з ким вона проводить час. Та насправді її пояснення були йому не потрібні, принаймні не тут і не зараз. Тим паче тепер, коли він сам мав, що приховувати від неї.

— Олено, ти не мусиш мені нічого доводити чи пояснювати…

— Але я хочу, — швидко перебила вона. — Бо останнім часом я почала відчувати, що ми віддаляємося одне від одного не тільки кілометрами, а й душею… А я не хочу втрачати тебе. Не хочу, щоб між нами залишалися недомовки…

Вона говорила ще кілька хвилин — про втому, про страхи, про те, як їй важко бути сильною. Ігор не перебивав. Дозволяв їй виговоритися, зняти напругу, заспокоїти серце. Бо на цей час це було важливіше за правду, яку кожен із них носив у собі.

— Усе буде добре, -- сказав він, коли вона затихла. -- Не накручуй себе.

— Ти… віриш мені? — з надією запитала Олена.

— Так, —  відповів він. І це була неправда.

Після розмови з Оленою Ігореві стало ще важче, ніж було дотепер. Її слова й досі звучали у вухах — м’які, примирливі, ніби вона справді прагнула все виправити. І це мало б заспокоїти, повернути до тієї рівноваги, яка колись була між ними. Але не повернуло.

Бо його думки були з іншою — з Дариною. Перед очима знову й знову поставала та мить, що зависла між ними. Він відчував провину: за те, що дозволив собі торкнутися її, за той погляд, за пробуджене бажання. І водночас за те, що… відступив, відповів на дзвінок. Нагадавши і собі, і їй, що вони не можуть бути разом.

Відчував, що повинен попросити в неї вибачення, усе пояснити, пообіцяти, що це більше не повториться. Майже забіг до хати, підійшов до дверей її кімнати. Зупинився. Підняв руку, хотів постукати… але завмер. Щось його стримало. Можливо побачити у її очах розчарування. Він опустив руку. Постояв ще хвилину — і відступив. Пішов до себе, роздягнувся,  ліг у ліжко, заплющив очі, але сон не приходив…

Наступного ранку, після сніданку Галина зібралася на ферму. Вже виходячи, вона зупинилася біля вхідних дверей і обернулася.

— Сьогодні на фермі багато роботи, тому затримуюся, — сказала вона діловито, але без зайвої строгості. — Повернуся аж під вечір. А ви тут уже якось самі господарюйте, почувайтеся як удома. І… худобу не забудьте погодувати...

— Гаразд, — відповіла Дарина. — Ти, не хвилюйся, усе зробимо.

Галина ще хотіла щось додати та передумала. Лише кивнула й вийшла з хати, поспіхом причинивши за собою двері. Дарина відразу взялася прибирати зі столу посуд. Дістала з холодильника свинину, поставила варитися бульйон.

Ігор мовчки накинув на плечі куртку й вийшов надвір. За кілька хвилин повернувся з оберемком дров, акуратно склав їх біля груби, тоді ще раз вийшов і приніс наступні. Усе робив неквапно ніби шукав у цих простих діях втечі від того, що не давало йому спокою. Потім пішов мити руки.

Вони й надалі майже не дивилися одне на одного. Кожен відчував ту саму незручність — тісну, мовчазну, що з’явилася між ними після вчорашнього. Зникла та легкість, з якою вони ще нещодавно спілкувалися. Замість неї прийшла напруга, відчутна в кожному русі, у кожній паузі. Їх тягло одне до одного — сильно, як і раніше. Можливо, навіть сильніше. Але разом із цим з’явилася обережність. І розуміння, що будь-яке слово чи рух можуть остаточно зруйнувати ту крихку межу, яку вони намагалися вперто втримати. Тож зберігали тишу.

Та  ближче до обіду Дарина все ж не витримала, підійшла до нього:

— Ігорю, може… чаю?

— Так… я б не проти, -- кивнув не одразу, але не відмовився.

Вона поспіхом заварила чай. Мовчки сіли за стіл — один навпроти одного. Тиша затягнулася. Обоє ніби шукали слова, але жоден не наважувався почати. Дарина кілька разів підіймала на нього очі — і щоразу відразу ж опускала їх. Ігор по кілька разів то брав до рук чашку, то ставив на стіл, так і не торкнувшись напою. А тоді вони неочікувано заговорили одночасно:

— Вибач…

— Ти вибач…

І відразу замовкли, мимоволі глянувши одне на одного. І у цьому короткому погляді промайнуло щось м’яке, майже болісне — і водночас незручно-нестерпне.