Розділ 29

На другий день з самого ранку вони разом випили кави, зібрали речі. Сьогодні Ігор мав намір відвезти Дарину до її сестри. В інтернеті дізналися, де в Лодзі знаходиться автостанція. Купили квитки, зайняли свої місця у старенькому, але чистенькому автобусі із м’якими сидіннями. Вже за хвилину він на помірній швидкості вирушив у дорогу. Це був звичайний, нічим не особливий міжміський рейс. Автобус зупинявся у кожному населеному пункті. На зупинках заходили й виходили місцеві — з торбами, кошиками… А потім автобус знову рушав.

Ця неквапливість, інша атмосфера поступово розслабили і Дарину, і Ігоря. Вони сиділи поруч, спостерігали за пасажирами, за пейзажами, що пропливали за вікнами й розмовляли мов двоє закоханих, яким добре разом. Ігор навіть узяв її руку у свою. Дарина не заперечувала — лише сором’язливо відвела погляд убік. І цей жест лише поглибив його захоплення нею. Вона виглядала такою справжньою, відвертою. Її усмішка, уважність до дрібниць, уміння радіти простому. Думки не тиснули, не вимагали рішень. Ніби ця дорога була не про втечу й напруження, а про короткий перепочинок. Серед цих чужих людей вони почувалися на диво спокійно.

Іноді вони ловили на собі допитливі погляди, а одна жінка навіть зауважила, звернувшись до Ігоря, що в нього гарна дружина. Ігор не став заперечувати чи пояснювати, що Дарина зовсім не його дружина, а він — не її чоловік. Йому навпаки навіть було приємно, що оточення думає саме так. Тут їх ніхто не знав. Тож якщо вони виглядають як подружжя — нехай так і буде.

Автобус звернув до села, де жила двоюрідна сестра Дарини. Це було невелике, тихе й спокійне місце. Будинки з червоною черепицею, охайні подвір’я обгороджені низькими парканами, ряди дерев біля воріт, квіти на підвіконнях — усе виглядало затишно й доглянуто. Коли автобус зупинився біля сільської зупинки Ігор та Дарина вийшли. І відразу відчули, що навіть повітря тут було інше. Свіже, прозоре, без міського пилу й шуму.

Дім Галини стояв трохи осторонь від головної дороги, тож далі вони пішли пішки вузькою стежкою. Уже за кілька хвилин попереду з’явився невеликий світлий будинок із бежевими стінами та темним дахом за яким простягався город, а трохи далі — луг, де паслася худоба.

Дарина заздалегідь зателефонувала сестрі й повідомила, що вже їде до неї автобусом. Тож Галина час від часу виглядала їх, а помітивши — вийшла за двір і стала біля хвіртки. Вона була світловолоса, з м’якими рисами обличчя й блакитними, трохи втомленими очима жінки, яка давно звикла жити сама. На вигляд їй було близько сорока — охайно вдягнена: проста сукня, поверх якої накинута тепла кофта, на голові зав'язана хустка. У ній відчувалася стримана впевненість людини, яка багато пережила й навчилася тримати все в собі, не виставляючи своїх переживань назовні.

Галина одразу впізнала Дарину, зробила кілька кроків назустріч і усміхнулася. Але в тій усмішці відчувалося більше хвилювання, ніж радості.

— Даринко… — тільки це й змогла вимовити, якось розгублено, не знаючи, чи обіймати, чи просто стояти.

— Галю… — Дарина усміхнулася у відповідь, в її очах заблищали сльози.

Кілька секунд вони просто дивилися одна на одну. А потім Дарина різко зробила крок уперед і обійняла сестру.

— Галю, я так тобі вдячна, що ти погодилася… прихистити мене.

Галина спершу ніби закам’яніла — руки зависли в повітрі, не знаючи, куди їх подіти. Та за мить вже обійняла Дарину у відповідь. Стиснула трохи міцніше, ніж збиралася.

— Телефоном… — почала вона і замовкла. — Я не до кінця зрозуміла… що сталося.

— Я тобі все розповім. Потім. Добре? — Дарина відсторонилася, витерла сльози. — Познайомся, це Ігор. Мій сусід, далекобійник. Він… допоміг мені. Привіз до Польщі.

— Радий з вами познайомитися, — озвався Ігор. — У вас тут… дуже гарно.

— Дякую, - Галина перевела погляд знову на Дарину і затримала його довше, ніж потрібно.

Було помітно, що вона хотіла щось запитати, але не стала. Натомість швидко опанувала себе і додала:

-- Проходьте до хати, не стійте надворі. Ви, певно, голодні, змучені з дороги. Я зараз вас нагодую, відпочинете. А вже тоді й поговоримо.

Вони зайшли до будинку. Він був не новий, але доглянутий. Світлі стіни, чисті вікна з легкими фіранками, а у повітрі цей… приємний аромат — свіжоспеченого хліба і яблучного пирога. Який відразу пробуджував апетит та створював відчуття затишку. Вітальня була простора, повністю заповнена денним світлом. Ближче до стіни стояв м'який диван, навпроти нього журнальний столик, на стінах висіли родинні фотографії. Переважно — Галина з чоловіком, ще молоді, усміхнені. Поруч — їхній син у різні роки свого життя.

Галина вже два роки, як жила сама. Її чоловік, поляк, раптово помер від серцевого нападу. Син давно переїхав до Вроцлава — працював і рідко навідувався до матері. Та Галина не падала духом — сприймала все, як є. Вона сама давала собі раду: тримала господарство, щодня ходила на ферму — допомагала з тваринами, сортувала продукцію, бралася за будь-яку роботу, аби заробити на життя. За ці два роки вона навчилася бути самостійною, сильною жінкою, яка може здолати усі перешкоди. Але всередині так і залишилася вразливою — тією, якій бракує сімейного тепла й чоловічої уваги.

Дарина якось притихла, мовчки озираючись навколо. Вона відчувала дивне полегшення — ніби нарешті знайшла те місце, де її не шукатиме Степан. Бо він не мав жодного уявлення про Галю. Дарина ніколи не розповідала йому про двоюрідну сестру, з якою колись зв’язок обірвався сам собою — без сварок, без пояснень. І тепер саме ця забута родинна гілка стала для неї єдиним порятунком.

І водночас Дарина відчувала незручність — глуху, невисловлену. Ніби прийшла сюди не зовсім вчасно, не зовсім правильно. Лише тому, що виникла потреба зникнути, перечекати, сховатися. Ігор це помітив, але нічого не сказав уголос. Розумів і без слів її стан, оте відчуття провини. Але був певен, що уже зовсім скоро це мине. Усе поступово стане на свої місця.