Розділ 28

— Алло? — голос Олени був приглушений, ніби їй хтось заважав говорити.

— Привіт, — озвався Ігор і на відміну від неї навіть трохи збадьорився. — Як ти?

— Нормально… я на роботі,—відповіла вона занадто швидко, і одразу спитала: — А ти як? Ти вже… доїхав?

— Так доїхав. Хотів тебе почути… сумую.

Запанувала, якась неприродна пауза. А потім несподіваний різкий вдих, ніби вона боялася, що він почує… лишнє.

— Ігорю… я… зайнята. Я передзвоню тобі пізніше…

І тут, усе стало на свої місця. Ігор зрозумів що вона з ним… з коханцем. За Інтонаціями. За відповідями.

— Зайнята? — перепитав намагаючись не піддатися емоціям.

— Так… справи. Я ж на роботі, — зауважила Олена поспіхом. — Поговоримо згодом, гаразд?

У ньому враз закипіло обурення, і він був готовий зірватися, виказати все, що наболіло. Та все ж стримався. Прислухався, ніби до останнього сподівався почути якесь підтвердження того, що поспішив зі своїми висновками. Що Олена й справді на роботі, а поруч — колеги-бухгалтерки. Тільки й того. Але замість цього… почув ті самі звуки, які не залишають сумнівів: його дружина зараз в обіймах іншого чоловіка. Він щосили стиснув смартфон у руці, але назовні так і не випустив жодного натяку на те, що щось підозрює.

— Добре, — сказав нарешті якомога м’якіше. — … передай дітям, що я їх люблю.

— Передам, — на одному подиху відповіла Олена. — Бережи себе.

Екран згас, та Ігор ще кілька секунд тримав смартфон біля вуха. Потім повільно опустив руку. Він нічого не запитав. Нічого не став з’ясовувати. Не звинувачував, не підвищував голос. І це боліло більше, ніж будь-яка правда, сказана вголос. Бо найсильніше гнітило не саме усвідомлення зради, а те, що вона не зупинилася, не припинила… не шкодувала, не замислювалася.

З’явилося відчуття порожнечі. Тієї самої, що настає тоді, коли боліти вже нічому. Бо він же до останнього сподівався, що помиляється. У ньому ще жила надія — вперта, світла, така, що не відступає. Хотілося вірити, що Олена й досі кохає тільки його і хоче бути тільки з ним. Але, на жаль, знову й знову він отримував підтвердження того, що це не так. Правда була жорстка й чітка: йому й надалі зраджували, обманювали, використовували його довіру. Абсолютно нічого не змінилося… і не зміниться. Він став тим чоловіком, якого вже не чекають вдома. Чоловіком, чия відсутність стала зручною для його дружини. І все одно він не міг ненавидіти її — бо вона залишалася для нього рідною душею…

Уже за годину фуру повністю вивантажили — і Ігор повернувся до рампи. Обійшов вантажівку, перевірив напівпричіп, чи дійсно він порожній, замкнув його. Сів за кермо, завів двигун і поїхав на стоянку. Припаркувався у відведеному місці, вирівняв колеса, заглушив двигун і кілька секунд просто сидів у тиші, слухаючи, як остигає мотор. Попереду на нього ще чекали формальності, документи. Тому він розумів: зараз не час роздумам, не час зважувати, що правильно, а що ні, що болить, а що радує. Про це — потім.

Поставив машину на ручник, виліз із кабіни, підклав упори під колеса, перевірив сигналізацію. Забрав теку з документами й пішов до офісу стоянки, щоб оформити місце. Адміністратор зробив усе швидко і наприкінці видав квитанцію, пропуск, записав контактний номер. Повідомив, в який день з’явитися, коли буде завантаження товару, того, що повезе в Україну. А поки що він був вільний.

Перед виходом Ігор востаннє озирнувся на фуру. Зовсім скоро він до неї повернеться, сяде за кермо, вирушить у дорогу. А зараз вийшов з території логістичного центру. На сусідній вулиці зайшов до магазину. Повільно пройшовся між рядами, машинально беручи з полиць необхідне. І саме тут, серед звичайного шуму й буденності, він раптом відчув, як думки починають змінюватися.

Образ Олени відступив. Розмова, підозри, гіркота — усе це ніби залишилося десь позаду, за межами цього ранку. Натомість усе частіше у думках з’являлася Дарина. Її усмішка, голос, той спокій, який він відчував поруч із нею.

Ігор і сам не помітив, як повністю перемкнувся. Уже не хотілося повертатися до болючого, розбиратися, шукати відповіді. Поруч із Дариною це втрачало сенс. Біля неї він міг просто бути — без напруги, без важких думок. Поруч із нею він був готовий забути про всі свої негаразди, про всі проблеми, про тих, хто ранив його серце. Хоча б на деякий час — але цього вже достатньо. Розрахувавшись на касі, він склав покупки в пакет і поспішив на квартиру, де на нього чекала та з якою йому хотілося провести якомога більше свого вільного часу.

— Як усе пройшло? — запитала Дарина, приймаючи з його рук пакунки.

— Та нормально, усе пройшло. Вивантажили. Тепер чекатиму, коли знову завантажать, — Ігор не став вдаватися в деталі й розповідати, що в додаток ще ймовірно став свідком незаконних дій контрабандистів.

— Я зараз швидко щось приготую, — Дарина теж не стала нічого випитувати й пішла на кухню.

Вона рухалася легко й упевнено, ніби це була її звична стихія. Швидко поставила воду на спагеті, налила олії на сковорідку. За кілька хвилин кухня наповнилася смачним запахом смаженого курячого м’яса з легкими нотками спецій. Поки варилися спагеті, Дарина нарізала свіжі овочі — соковиті помідори, хрусткі огірки, додала зелені. Усе це виглядало просто, але по-домашньому затишно й апетитно.

— Ігорю, ходи, все готове, — згодом гукнула вона з кухні.

Ігор уже встиг вимити руки й повністю зануритися у це тихе відчуття затишку… майже блаженство. Йому хотілося бути лише тут — поруч із нею, не думаючи більше ні про що. Він зайшов на кухню, сів за стіл і непомітно став спостерігати за нею. Як вона рухалася легко й природно, як розкладала тарілки, ставила страви — просто, без зайвої метушні. Нічого особливого… але саме в цій простоті й відчувалася справжня краса.

Дарина теж сіла за стіл навпроти. Зловивши себе на тому, що хоче йому подобатися — у кожному русі, у кожному погляді. І водночас поруч із ним відчувала те саме спокійне тепло, ту саму тиху радість, яка розливається всередині й змушує забути про все зайве.