Розділ 27

Ігор зайшов до кімнати очікування для водіїв — тієї самої, де зазвичай перечікували вивантаження. Вона була порожня, і це зараз було якраз доречно. Йому хотілося побути наодинці, зібратися з думками, зрозуміти, що робити далі. Зупинився посеред кімнати, ніби на кілька секунд застиг на одному місці. Розмірковуючи над тим, як жорстко його втягнули в контрабанду — перевезення забороненого антикваріату. Раніше він навмисне не хотів знати що саме везе. Не хотів уявляти можливі наслідки, ризики. Так було простіше. Але тепер вибору не залишилося. Він знав. І цю інформацію вже неможливо було витіснити з пам'яті.

Щосили стиснув долоні в кулаки. Усередині піднялася глуха, важка злість. Йому було гидко від думки, що його не просто використовують — на нього готові перекласти всю кримінальну відповідальність. Бо якби на митниці щось викрилося — відповідав би саме він. Ігор змусив себе глибоко вдихнути. Ще раз. І ще. Паніка зараз нічого не дасть. Лише позбавить контролю. І він тільки втратить. А втрачати йому було що. Отже, треба думати. Хто міг його підставити? Хто стоїть за цим?

Компанія? Якщо це справді робота компанії — значить, існує відпрацьована схема: свої люди на митниці, свої склади, свої контакти на рампах. Тоді він для них — просто руки на кермі й ноги на педалях. Але якщо компанію теж використовують — це ще гірше. Тоді виходить, що хтось із працівників діє зсередини. Користується своїм службовим становищем і підсовує заборонений вантаж під виглядом легального. Використовує і компанію, і водіїв. Тому потрібно з’ясувати, як є насправді. Докопатися до суті.

Ігор почав пригадувати деталі, які раніше здавалися дрібницями. Рейс за кордон йому дали надто швидко як для новачка. Зазвичай такі поїздки довіряють лише перевіреним водіям, а не тим, хто ще не має достатнього досвіду. Тепер це виглядало інакше. Його обрали саме тому, що він новий. Щоб не ставив зайвих запитань. Щоб не підозрював. Щоб не ліз у деталі. Додатково ще повісили пломбу. Чіпати, яку він не мав права. Ідеальне прикриття.

Він спонтанно опустив погляд на теку з документами, яку тримав у руках. Подумав, що варто ще раз перевірити. Можливо щось пропустив, на щось не звернув уваги. Сів у крісло, відкрив її, переглянув папери. Усе було оформлено бездоганно. Жодного натяку на те, що серед побутової техніки може бути щось інше. Саме тому це й працювало.

Зосередився на графі «відправник» — назва фірми, яка займається продажем побутової техніки. Кінцевий отримувач — склад-партнер: без конкретного імені, лише адреса й штамп. Нічого незвичайного. Та саме у цю мить майнула ідея...

Швидко дістав смартфон і набрав диспетчера компанії «ТрансЛогістикГруп», щоб поставити декілька ненав'язливих запитань, аби краще для себе зрозуміти чи вони використовують його, чи все ж таки хтось користується своєю посадою.

— Я вже в Польщі, на складі, — повідомив Ігор диспетчера рівним голосом. — Хотів уточнити, хто саме є замовником вантажу. Для більш точної формальності.

Він сподівався почути хоч яку-небудь додаткову інформацію, ту, якої немає у документах. Але… на тому кінці відразу запала коротка пауза. Подумав, мабуть, переглядають записи, а можливо...

— Усе залишається так, як зазначено в документах, — нарешті відповів диспетчер. — Нічого не змінилося. А що сталося?

— Та нічого, — спокійно сказав Ігор. — Вивантаження вже почалося. І… частину товару відокремлюють. От і подумав — можливо, щось змінилося. Може, два замовники…

Цього разу пауза затягнулася на довше.

— Ігорю, — голос диспетчера став сухішим, — твоя робота — довезти. Не треба вдаватися в деталі. Це не наша зона відповідальності.

Ігор повільно опустив смартфон. У цій фразі не було заперечення. Ніхто не прислухався до його припущень. І ніхто не спробував дізнатися більше.

«Не наша зона», — повторив подумки.

Тепер усе стало на свої місця. Якби компанія була в схемі — його або заспокоїли, або різко обірвали розмову, не стали нічого перевіряти. Але голос диспетчера звучав розгублено. Він справді не знав більше, ніж було написано в документах. Отже, компанію використовують «наосліп». А він — лише зручний інструмент. Ігор повільно видихнув. Картина нарешті стала чіткішою.

Погляд привернув чорний мікроавтобус за вікном. Той якраз під’їжджав до рампи. Ігор підвівся з крісла і підійшов ближче до вікна. З'явилося насторожливе відчуття, що варто простежити. З мікроавтобуса вийшли двоє чоловіків у чорному. Вони рухалися впевнено, без зайвої метушні. Спокійні. Звичні до таких місць. Ігор одразу зрозумів, що це замовники. Це саме ті, хто приїхав забрати «свій» товар.

Він не міг втрутитися, зупинити це, або принаймні хоч щось змінити. Хіба що… Ігор поспіхом навів на них об'єктив смартфона. Зробив пару знімків. Зафіксував їхні дії, обличчя. номер машини, місце, час. Можливо у майбутньому це йому знадобиться. Тим часом люди у чорному поставили у мікроавтобус «свої» коробки й покинули склад. Ігор відійшов від вікна зібрав документи назад у теку. У ньому все стискалося від безсилля, але зовні залишався спокійним.

Зараз він знову був просто водієм. Без лишніх запитань і зайвих дій. І на цей момент це було правильне рішення. Будь-який різкий крок — і крайнім зроблять його, без права вибору. Без жалю прикриють свої злочини його ім'ям, його особистістю. І це бісило найбільше. Тому він не буде більше миритися зі своїм становищем. Не стане мовчати, прикривати чиїсь злочини, не буде просто стороннім свідком.

Коли цей рейс закінчиться — і він повернеться в Україну — то про все розповість керівництву компанії. А далі вже вони вирішуватимуть: мовчати чи ні, заплющувати очі чи звернутися куди слід, звільнити його чи подякувати. І хай які наслідки не будуть він готовий боротися за справедливість, за чесність, проти тих хто порушує закон. Спробує зламати цю схему, І це не зважаючи на те, що ще нещодавно велів би залишатися у стороні.

То тепер усе змінилося. Він змінив свою думку, прийняв остаточне рішення Бо він та людина, яка не шукає легких шляхів, коли йдеться про совість. Він завжди був справедливим — інколи навіть занадто. Правильним — настільки, що це ускладнювало йому життя. Але саме це і робило його тим, ким він є. Тому піде до кінця. Бо інакше — не зможе поважати самого себе.