Розділ 26

Вони відсторонилися один від одного майже одночасно. Наче спіткнулися об невидиму межу. Кілька секунд мовчали, не знаючи куди подіти погляд.

— Вибач… — почав він.

— Це ти мене вибач… — розгублено сказала у відповідь.

— Цього… не повинно було бути, - додав він швидко і замовк.

-- Так, -- погодилася вона.

Ігор провів рукою по потилиці, докладаючи зусиль повернути контроль над думками. Дарина опустила очі. Обоє відчували одне й те саме — незручність, напружене усвідомлення того, наскільки легко могли зробити помилку, яку вже не виправиш.

До під’їзду зайшли мовчки, взяли ключ у консьєржки, піднялися сходами. Ігор відімкнув вхідні двері, зайшли до квартири. Це була однокімнатна невеличка квартирка з облаштованою кухнею, балконом і світлими стінами. У кімнаті стояло ліжко, навпроти — диван, поруч столик і шафа. Цілком придатні умови для двох.

Душ приймали по черзі. Це трохи зняло напругу, розслабило. Дарина, загорнувшись у рушник, розчесала волосся, намагаючись забути про поцілунок і тим паче — про ті відчуття, про ті бажання, які вирували у ній. У той самий час Ігор, стоячи під холоднішими струменями, змушував себе думати про завтрашній ранок, про вивантаження, про дорогу — про що завгодно, тільки не про неї. Він мовчки вийшов із душу й відразу розклав диван, ліг, укрився ковдрою. Дарина вимкнула світло й теж лягла на ліжко, натягнувши ковдру майже до підборіддя.

Їх розділяло всього кілька метрів — і водночас невидима близькість. Їх тягнуло одне до одного. Кожен чув подих іншого, ловив рух, шурхіт. Ще трохи — і… думка обривалася в обох. Завмерли, не рухалися, не говорили. Свідомо, аж занадто наполегливо контролювали свої емоції. І це був їхній вибір — розуміння того, що краще зупинитися, ніж потім усе життя шкодувати про той порив, на який вони не мали жодного права. Сон поступово огорнув їх...

Ігор прокинувся о п’ятій. Тіло ще вимагало сну — важкого, глибокого, без думок і доріг. Та спати довше не міг. Сьогодні вивантаження — одна з найважливіших частин його поїздки. Він підвівся якомога тихіше, щоб не розбудити Дарину, намацав штани, одягнув футболку, одразу прокручуючи в голові звичний порядок дій — той, що за роки служби був доведений майже до автоматизму: перевірити документи, підготувати фуру, дочекатися вивантаження… повернутися на квартиру, відвезти Дарину до сестри. А потім… попрощатися з нею.

Ігор уже зробив кілька кроків у бік вхідних дверей, коли зупинився, почувши, як Дарина поворухнулася. Він зовсім не хотів її тривожити, переривати її сон, але не вийшло.

— Ігорю, ти вже йдеш? — запитала вона з просоння.

— Так, — обізвався він. — Ти спи, ще дуже рано. Щойно уладнаю свої справи — повернуся. На кухні є кава і печиво, перекусиш, коли встанеш. А я дорогою назад зайду до магазину, куплю щось поїсти.

— Я чекатиму на тебе, — сказала вона услід, повернувшись на інший бік.

Ігор зачинив двері, поспіхом спустився сходами, вийшов із під’їзду. На мить зупинився біля входу. Глибоко вдихнув — свіже, прохолодне повітря з ледь вловимим запахом нічного дощу. Ранок тільки-но прокидався, і місто ще виглядало напівсонним. Світло поволі розчиняло темряву, роблячи будинки м’якшими, вулиці — шумнішими, обриси — чіткішими. Ще раз глибоко вдихнув, остаточно збадьорився, і відігнав зайві думки.

Хвилин за двадцять він вже майже підійшов до логістичного центру, коли в кишені задзеленчав смартфон. Дістав його майже машинально. Тимур.

— Привіт, тату, — голос сина був оживлений. — Вибач, що рано. Ти як?

— Та нормально все.  А ти чого у таку рань? Сталося щось? – Ігор відчув незрозуміле хвилювання.

— У нас все добре… — поспішив запевнити батька Тимур. — Я тут збираюся на роботу і не втримався вирішив тобі зателефонувати. Поділитися новиною.

— Я слухаю, — Ігор злегка напружився. — Тимур, викладай. Не тягни.

І тут хлопець уже не стримав радості:

— Тату, уявляєш? У мене з’явився додатковий проєкт!

— Серйозно? — Ігор зупинився, уважно слухаючи.

— До мене звернувся один бізнесмен. Каже, йому потрібна програма для автоматизації процесів. Ну, це облік, клієнти, фінанси… у такому плані. Для мене там нічого складного немає. Головне обіцяли заплатити дуже добре.

— А фірма яка? Ти перевіряв?

— Звичайна, — легко відмахнувся Тимур. — Тату, ти не переживай. Все офіційно, договір, технічне завдання. Я ж не перший раз таке роблю.

— Ну… дивись уважно, — додав Ігор., - не лізь у мутне.

— Та ні, тату, там усе чисто. Я тобі реально кажу, це мій шанс, — впевнено відповів Тимур.

— Я радий за тебе, синку. Справді радий.

— Дякую. Бережи себе там.

-- І ти себе..

Зв’язок обірвався. Ігор поклав смартфон до кишені. Та на губах ще затрималася усмішка — тепла, справжня. Така, яка буває лише тоді, коли батько знає, що в його дитини все добре. У грудях розлилося спокійне щастя. І вдячність життю — за цей голос у слухавці, за те, що в нього такі чудові діти.

Перед очима виник образ Олени. Тієї, яка подарувала йому цих дітей — і усмішка зникла. Усередині щось стиснулося, забракло повітря. З дружиною в нього якраз і не було все добре. Він ще не забув, ще чітко пам’ятав ту сцену в лікарні, її зраду.

І водночас згадав Дарину і… вчорашній поцілунок. Повільно видихнув. Виходить, він теж зрадив. Не фізично. Ні… він не переступив ту межу, яку важко стерти. Він зрадив думками. Бо його думки постійно поверталися до іншої жінки. До її тепла, до її голосу, до її усмішки. Туди де почуття вже не слухаються розуму. Відчуття провини накрило його повільно, без різких ударів. Та він одразу зупинив ці думки. Не зараз…

За хвилину зайшов на територію логістичного центру. Підійшов до своєї вантажівки. Обійшов її, перевірив пломбу, сів за кермо. Завів двигун та повільно вивів фуру зі стоянки. Під'їхав до складу. Біля якого уже товпилися робітники у жовтих жилетах, готові розпочати вивантаження фури. Охоронець махнув Ігорю рукою, показуючи напрямок.